Короткий опис(реферат):
Опозиція «своє – чуже» є одним з критеріїв, за яким певні людські спільноти відокремлюють
себе від інших. «Свої» гуртуються навколо певного центру або території. Цей принцип діє і на
полі етнічної музики. Тема актуалізувалася у зв’язку із сучасними міграціями представників
різних етнічних груп і стала об’єктом наукових дискусій. Та в традиційній культурі проблему
«свій – чужий» усвідомлювали й на внутрішньому рівні, у стосунках регіональних підгруп одного
етносу. Під час етнографічних польових обстежень Полісся – краю, розташованого на північній
межі української (за мовними ознаками) етнічної території – мешканці суміжних локусів і досі
часто наголошують, що їх мова та пісні відрізняються від сусідніх. Такі стосунки особливо
характерні для Полісся, відомого добрим збереженням стародавніх шарів традиційної культури (у
тому числі реліктів давньої обрядової музики) та дрібним членуванням терену на культурні
ареали. Лінґвістичні й мелогеографічні мапи, ізолінії яких корелюють з археологічними поділами
давніх культур, дозволяють «опустити» хронологічну планку формування певних поліських
територіальних спільнот до часів родоплемінного строю та княжої доби.
У статті досліджено землі на правобережжі Прип’яті, у секторі нижніх течій річок Стир
(Пінщина, адміністративні центри Пінськ і Зарічне) та Горинь (Нижнє Погориння,
адміністративні центри Столин і Дубровиця). Ці два локуси вирізнено в Атласі української мови
(1988, т. 2). Польові записи Ірини Клименко 1980–1990-х та 2010-х років у цих місцевостях
показують, що світ жіночої обрядової пісні (веснянки-заклички, веснянки-танки, кустові, жнивні,
весільні) у цих двох сусідніх територіальних утвореннях був виразно протиставним: жіночий
репертуар виступав чітким культурним маркером кожного з колишніх «племен». Отже, ці два
локуси відповідають опозиції «своє – чуже».
Менш контрастним є пісенний репертуар місцевих весільних обрядів: у двох локусах виявлено
чотири спільних ритмічних типи весільних мелодій. Однак все ж протиставних ознак більше: на
Пінщині відомі ще шість ритмічних типів (загалом пінчуки мають 10 видів мелодій), яких не знає
Погориння. Контрастним є й звукове наповнення тих самих типів весільних ритмокомпозицій у
двох спільнотах – вони задіюють різні звукові шкали. Мелодіям Пінщини властива терцієва
основа, мелодіям Погориння – квінтовий звукоряд. У статті ці відмінності проілюстровано
численними прикладами та локалізовано на типологічній карті.
Усе ж «репертуарний кордон» між названими традиціями не є непроникним. Зафіксовано
культурні контакти між мешканцями сусідніх територій – це стильові впливи, скеровані з
Нижнього Погориння на Пінщину. Так, репертуар кількох сільських скрипалів південної Пінщини
(колишнього Зарічненського району) включав, окрім терцієвих мелодій «свого племені», ще й
сусідні квінтові. Цьому сприяв мандрівний характер певних видів сільського музикування –
колядування, супровід весілля – поза межами «свого» середовища, у сусідніх селах. Ширша
географія музичної діяльності скрипалів обумовила наповнення їх репертуару «чужими»
мелодіями. Ймовірно, процес їх засвоєння йшов «від скрипаля до скрипаля» (подібно до способу
поширення танцювальної музики, але в значно менших масштабах). Культурними продуктами
репертуарної асиміляції стали весільні пісні з віршовими основами V*6, V*553 та V*53.
Наприкінці статті «внутрішні» культурні стосунки колишніх сусідніх племен прокоментовано
в контексті макроареалогії певних пісенних форм. Такий погляд відкриває нові ракурси й
перспективи дослідження, зокрема, дає відносні хронологічні орієнтири щодо історії формування окремих явищ пісенної морфології