Abstract:
Розглянуто оркестрування Третього концерту для оркестру «Голосіння» І. Карабиця. Увагу сконцентровано на поєднанні традиційного і новаційного – у такий
спосіб композитор переосмислює прийоми викладу в оркестрі. Як наслідок, зазначені
трансформації відбивають оригінальне авторське прочитання жанру, проявом якого
стає особливо широке трактування іманентно притаманної жанру концерту для оркестру синтетичності. Її ознакою є звернення (у рамках концерту для оркестру) до
жанрів інструментальної музики для одного виконавця, різних за виконавським складом і чисельністю камерних об’єднань, concerto grosso та інструментального концерту. Зокрема, йдеться про посилення опозиційності не лише груп виконавців (жанрова ознака concerto grosso), а й солістів і оркестру завдяки опорі на різний характер
експонування матеріалу чи залучення дзвіночків або туби для солювання, загалом
рідкісних у цій ролі (жанрові ознаки сольного інструментального концерту).
Поєднання традиційного та новаційного позначається й на складі оркестру
(парний із великою ударною групою), і трактуванні ударних інструментів (мелодична,
семантична, формотворча та інші функції). Підкреслено, що «ударноподібне» трактування, яке І. Карабиць не раз застосовує в концерті, призводить до якісної трансформації інструментів: утрати властивого їм тепла тембру (струнні) чи нівелювання неповторності кожного тембру (духові). Виявлено ускладнення семантики за кожної репетиції ритмічних, інтонаційних і тембрових формул. Зауважено своєрідне переосмислення барокової традиції суміщати функції соліста і капельмейстера завдяки особливому – авторському – підходу, проявом якого стає солювання дзвіночків, які особисто
зробив І. Карабиць.
У висновках зазначено, що в оркеструванні концерту об’єктивне і традиційне
діалектично поєднуються з суб’єктивним та індивідуальним. Акцентовано важливість
оркестрування як засобу музичної виразності в контексті мистецьких тенденцій ХХ
століття.
