Розглянуто новітні тенденції розвитку музично-сценічного мистецтва, взаємозв’язок живого, практичного способу творення театрального процесу з методикою розвитку педагогічної науки, їх переплетінням та взаємозбагаченням. Досліджено пошуки нових форм інструментарію аналізу музичної драматургії оперного твору. Доповнено і уточнено здобутками, теорією і практикою режисерів, педагогів, теоретиків театральної справи. Проаналізовано трансформацію музично-драматургічного твору у сценічному прочитанні задуму автора, його ідейно-тематичного смислу, засобів драматургічної виразності, специфіки відображеного у творі життя. Окреслено важливість глибокого, перманентного взаємозв’язку автора і режисера, драматургії і сценічного видовища у розробці концепції майбутньої музичної вистави. Визначено структуру режисерського аналізу драматургії, змістовне наповнення її компонентів: обґрунтування вибору музичної драматургії проблемної тематики, історії написання та знакових сценічних утілень, ідейно-тематичної спрямованості, конфлікту, жанру, характеристики дійових осіб, композиційної побудови, специфіки відображеного у опері життя. Окреслено важливий в режисерському аналізі авторський контент, гармонізований із сучасними соціокультурними реаліями. З’ясовано умовність, поліфонічність, образність у визначені понять режисерського аналізу оперної драматургії. Використано досвід у царині аналізу музичної драматургії студентів магістратури кафедри музичної підготовки та музичної режисури НМАУ ім. П.І.Чайковського, їх сучасне бачення у засвоєнні розділу фаху, поєднаного з виробленими класичними методиками. Наголошена важливість співпраці режисера і диригента від початку роботи над постановочно-режисерським планом майбутньої оперної вистави до вироблення спільної художньої позиції і досягнення однодумності у постановочній роботі. Виявлено завдання режисерського аналізу: створення цікавого, парадоксального, самобутнього режисерського задуму майбутньої вистави, міцного фундаменту впливового і емоційно-хвилюючого видовища. Доведено, що аналіз об’єктивного пізнання суб’єктивної глибинної сутності драматургії має стати орієнтиром практично творчої роботи над створенням нової театральної реальності.
This article investigates contemporary trends shaping the development of musical theatre, focusing on the evolving relationship between live performance processes and the pedagogical frameworks that inform directorial practice. Particular attention is paid to the fusion of practical stagecraft with theoretical inquiry in the analysis of operatic dramaturgy. The study positions the director not only as a mediator of textual meaning but also as a creative force shaping new theatrical realities through interpretive strategies. Using opera as a case study, the article examines how dramatic texts and scores undergo transformation during the staging process. It interrogates the relationship between the composer’s authorial intent, the ideological and thematic dimensions of the work, and the materialization of these elements in performative space. Central to this inquiry is the collaboration between director and conductor, dramaturgy and spectacle — relationships that are fundamental to realizing a cohesive artistic concept in opera production. The research articulates a structured model of directorial analysis, outlining its key components: thematic relevance, historical context, precedent stage interpretations, conflict and genre analysis, character construction, formal architecture, and the socio-cultural resonance of the work’s content. Emphasis is placed on aligning the director’s conceptual vision with contemporary realities, allowing for both fidelity to the work and innovative reimagining. Furthermore, the study examines the layered and symbolic nature of operatic meaning-making, highlighting the role of polyphony — both musical and interpretive — in shaping stage narratives. Drawing on pedagogical practices and analytical exercises conducted with master’s students at the P. I. Tchaikovsky National Music Academy of Ukraine, it illustrates how classical methodologies and current theatrical paradigms are synthesized in training future directors. This article affirms directorial analysis of opera as a critical, imaginative, and dramaturgically complex process — one that necessitates not only technical and theoretical rigor but also affective and conceptual engagement with the work. Ultimately, it positions such analysis as foundational to generating original, emotionally compelling productions that resonate with present-day audiences.