Микола Грінченко як музикознавець-фольклорист (на прикладі його праці

Abstract

Мета статті – охарактеризувати діяльність Миколи Грінченка як історика української музики, дослідника народної музичної творчості, педагога, вченого, музично-громадського діяча. Здійснено огляд праць раннього періоду його життєтворчості, простежено формування в них поглядів дослідника щодо української народної творчості. Характеризуючи творчість українських композиторів (М. Лисенка, К. Стеценка, П. Козицького та інших), М. Грінченко акцентує передусім ті їхні досягнення, що пов’язані з фольклорними джерелами. Ознакою художньої цінності музичного твору вчений вважає його генетичний зв’язок із рідною культурою. Мета розвитку української музики, за М. Грінченком, – досягнути вершин світового музичного мистецтва й водночас зберегти свою національну сутність. Головний об’єкт статті – праця М. Грінченка «Історія української музики» (1922). Проаналізовано її зміст, виявлено місце в ній фольклорної проблематики й окреслено значення народної творчості як обов’язкового компонента музично-історичної праці. Як концепційне підґрунтя монографії визначено твердження її автора про фундаментальне значення музичного фольклору для розвитку української культури – унікальної, відмінної від усіх інших культур світу. Доведено, що монографією М. Грінченко започаткував певні традиції, яких і досі дотримуються практично всі автори досліджень з історії української музики. Зокрема, це обов’язкова наявність розділу, присвяченого історії народного музичного мистецтва. Розглянуто періодизацію історії української народної творчості від давніх часів до моменту створення книги: передхристиянська епоха, християнська (передкозацька) доба, козацька доба, сучасний період. М. Грінченко бачить українську музичну культуру як складову європейської. Зазначено вплив його ідей на розвиток українського історичного музикознавства й фольклористики в наступні періоди