Abstract:
Мета статті – охарактеризувати діяльність Миколи Грінченка як історика української музики,
дослідника народної музичної творчості, педагога, вченого, музично-громадського діяча. Здійснено огляд
праць раннього періоду його життєтворчості, простежено формування в них поглядів дослідника щодо
української народної творчості.
Характеризуючи творчість українських композиторів (М. Лисенка, К. Стеценка, П. Козицького та
інших), М. Грінченко акцентує передусім ті їхні досягнення, що пов’язані з фольклорними джерелами.
Ознакою художньої цінності музичного твору вчений вважає його генетичний зв’язок із рідною культурою.
Мета розвитку української музики, за М. Грінченком, – досягнути вершин світового музичного мистецтва й
водночас зберегти свою національну сутність.
Головний об’єкт статті – праця М. Грінченка «Історія української музики» (1922). Проаналізовано її
зміст, виявлено місце в ній фольклорної проблематики й окреслено значення народної творчості як
обов’язкового компонента музично-історичної праці. Як концепційне підґрунтя монографії визначено
твердження її автора про фундаментальне значення музичного фольклору для розвитку української культури
– унікальної, відмінної від усіх інших культур світу. Доведено, що монографією М. Грінченко започаткував
певні традиції, яких і досі дотримуються практично всі автори досліджень з історії української музики.
Зокрема, це обов’язкова наявність розділу, присвяченого історії народного музичного мистецтва.
Розглянуто періодизацію історії української народної творчості від давніх часів до моменту створення
книги: передхристиянська епоха, християнська (передкозацька) доба, козацька доба, сучасний період.
М. Грінченко бачить українську музичну культуру як складову європейської. Зазначено вплив його ідей на
розвиток українського історичного музикознавства й фольклористики в наступні періоди
