Короткий опис(реферат):
Розглянуто фугато як структурний різновид фуги, що буває і самостійним, і вбудованим в більш масштабну (найчастіше гомофонну) конструкцію. Підкреслено, що фугато — це
і певне структурне утворення, і засіб імітаційного розвитку (за принципом експозиції фуги)
для будь-якого розділу музичної форми: експозиційного, розробкового (переважно) або заключного. Виявлена атрибутивна властивість сучасних фугато — відкритість їх конструкції,
яка пристосовується до будь-яких структурних умов більш масштабного музичного твору.
Завдяки такій мобільності фугато не втрачає своєї популярності у композиторів і сьогодні.
Простежена еволюція фугато від самостійних творів барокової доби до сучасності. Зазначено, що повну ідентичність фугато з фугою можна зустріти не тільки у Й. С. Баха, а й навіть у
сучасних композиторів. Наголошено, що новаторське трактування суто поліфонічної фугованої мови у Л. Бетховена відкриває новий етап у розвитку фугато, що продовжується і сьогодні. Висвітлена різниця між фугато віденських класиків: В. Моцарта (сконцентрованого у
багатоголосній вертикалі) та Л. Бетховена (з тематичними арками у часі). Зафіксовано вектор
розвитку післябетховенського фугато в музиці ХІХ — ХХІ століття. З широкого контексту
використання фугато в творчості українських композиторів, який ніколи в обраному ракурсі
не аналізувався, виокремлено сучасний етап (друга половина ХХ — початок ХХІ століття).
Проаналізовано рідкісний випадок фугато як самостійної структури (створеної видатним
українським дослідником-поліфоністом та композитором І. Б. Пясковським як стилізацію,
структурний «алгоритм» поліфонії М. Березовського) та художні приклади фугатних фрагментів
у симфонічних творах провідних представників українського драматичного симфонізму — композиторів С. Людкевича, Б. Лятошинського та Є. Станковича. У всіх обраних композиторів фугато стає активним засобом динамізації музичної форми та має неповторний індивідуальний вигляд. Визначено перспективи розвитку фугато
