Фугато як форма і засіб поліфонічного розвитку

Abstract

Розглянуто фугато як структурний різновид фуги, що буває і самостійним, і вбудованим в більш масштабну (найчастіше гомофонну) конструкцію. Підкреслено, що фугато — це і певне структурне утворення, і засіб імітаційного розвитку (за принципом експозиції фуги) для будь-якого розділу музичної форми: експозиційного, розробкового (переважно) або заключного. Виявлена атрибутивна властивість сучасних фугато — відкритість їх конструкції, яка пристосовується до будь-яких структурних умов більш масштабного музичного твору. Завдяки такій мобільності фугато не втрачає своєї популярності у композиторів і сьогодні. Простежена еволюція фугато від самостійних творів барокової доби до сучасності. Зазначено, що повну ідентичність фугато з фугою можна зустріти не тільки у Й. С. Баха, а й навіть у сучасних композиторів. Наголошено, що новаторське трактування суто поліфонічної фугованої мови у Л. Бетховена відкриває новий етап у розвитку фугато, що продовжується і сьогодні. Висвітлена різниця між фугато віденських класиків: В. Моцарта (сконцентрованого у багатоголосній вертикалі) та Л. Бетховена (з тематичними арками у часі). Зафіксовано вектор розвитку післябетховенського фугато в музиці ХІХ — ХХІ століття. З широкого контексту використання фугато в творчості українських композиторів, який ніколи в обраному ракурсі не аналізувався, виокремлено сучасний етап (друга половина ХХ — початок ХХІ століття). Проаналізовано рідкісний випадок фугато як самостійної структури (створеної видатним українським дослідником-поліфоністом та композитором І. Б. Пясковським як стилізацію, структурний «алгоритм» поліфонії М. Березовського) та художні приклади фугатних фрагментів у симфонічних творах провідних представників українського драматичного симфонізму — композиторів С. Людкевича, Б. Лятошинського та Є. Станковича. У всіх обраних композиторів фугато стає активним засобом динамізації музичної форми та має неповторний індивідуальний вигляд. Визначено перспективи розвитку фугато