Розглянуто симфонічну поему «Шахмаран» Фазила Сая крізь призму метамодерністської мистецької парадигми як багатошаровий твір, що поєднує елементи східної міфології, турецької музичної традиції та сучасних композиторських технік. Виявлено центральну роль міфу про Шахмаран, що слугує інструментом для переосмислення культурної спадщини й формування нових сенсів у глобалізованому світі. Проакцентована здатність функціонування міфу як динамічного культурного коду, який адаптується до сучасних викликів, зберігаючи зв’язок з архетипічними структурами, що перегукується з особливостями метамодернізму. Зазначені передумови формування феномена турецької академічної музики та визначені основні фактори, що сприяли її стрімкому розвитку у другій половині ХХ століття. Виявлені особливості творчого методу Фазила Сая, обумовлені його активною виконавською діяльністю як піаніста та закордонним досвідом навчання. Стиль композитора характеризується як синтетичний, в якому органічно поєднуються західні техніки композиції зі специфічністю національної музики. З’ясовано, що жанровий статус твору «Шахмаран» є неоднозначним та об’єднує в собі ознаки одночастинної симфонічної поеми та віолончельного концерту, підпорядкованих програмному заголовку. Визначені композиційні особливості твору, зокрема його фрагментарність та нелінійність. У музичній мові виокремлено роль ладовоінтонаційної та ритмічної специфіки у формуванні особливої східної модальності. Розкрито значення орієнтальних інструментів (кудум, вотерфон) та особливих виконавських прийомів (алеаторне гліссандо, використання струнних в якості перкусії, наближення звучання віолончелі до національних тембрів), що створюють особливий звуковий ландшафт. Виявлено, що композитор вдається до естетики «нової простоти», поданої крізь призму орієнтальної інтонаційності