Abstract:
Розглянуто як один із основних геральдичних жанрів музичної культури Бразилії, розповсюджених значною мірою у південно-східних регіонах Ріо-де-Жанейро та СанПаулу. Серед місцевих народно-побутових традицій музикування середини ХХ ст. шоро (стародавній плач) і самба віднесено до гібридного поля жанрів афро-бразильського коріння. Генезу шоро пов’язано з місцевим фольклором вуличних музикантів (шороенів), а також із тропічними звуковими ландшафтами і шумовими сигналами «поліфонії міста». Шоро охарактеризовано як жанрову модель, інструментальний склад виконавців, спів, танець і образний стан страждання. Мовні та жанрові особливості шоро розкрито на прикладі гітарних творів з «Популярної бразильської сюїти» Ейтора Вілла-Лобоса та його сольної гітарної композиції з однойменного масштабного циклу «Шоро» для різних складів виконавців. Визначено зв’язки шоро з мазуркою, екосезом, вальсом, гавотом. Розглянуто засоби створення звукових ефектів ансамблевої гри завдяки ідіоматичним ресурсам гітари соло. В процесі аналітичного дослідження запропоновано схематичне узагальнення ритмічного архетипу шоро. Базові та похідні патерни архетипу створюють систему із варіантних засобів чергування ритмічних формул, які генералізують ознаки афро-кубинської, афро-бразильської хабанери, африканського лунду і батука, європейської та бразильської польки. Охарактеризовано модерністські засоби репрезентації шоро завдяки порівнянню гітарної версії з мовними знахідками наступних частин грандіозного циклу “Chôros”: використання індіанських ритуально-племінних фольклорних елементів, прийомів звуконаслідування, стильових алюзій, сучасного мовного арсеналу, що разом з подальшою розробкою фундаментальної техніки гри на гітарі рухами однакових позицій впродовж грифу склали власну індивідуально-стильову платформу музичного мислення
