Abstract:
Розглянуто інтерпретаційний потенціал п’єси Крістофера Марло «Трагічна історія доктора Фауста», презентований у сценічних версіях сучасної режисури Великої Британії. Проаналізовано найбільш неординарні, як з позиції тлумачення драматургічного тексту, так і застосування засобів сценічної виразності, режисерські моделі, що дозволило виявити тенденцію відмови сучасної англійської режисури від сценічного втілення класичної драматургії як ілюстрації авторського тексту й відтворення закладених у п’єсі смислів. Здійснено аналіз режисерських прочитань сюжету про доктора Фауста Крістофера Марло. Встановлено, що театр ХХІ століття сміливо відкриває для себе необмежений простір для інтерпретації класичної драматургії — від неочікуваного алюзійного кодування до конструювання «нового значення», породженого свідомістю митця. Доведено, що відкриття такого необмеженого простору для інтерпретації класичної драматургії ще у кінці ХХ століття не могло навіть бути передбачено. Здійснено звернення для осмислення ускладнених змістовно-смислових варіантів режисерської інтерпретації до теоретичних міркувань Ганса-Георга Гадамера, Ролана Барта, Умберто Еко, які надали обґрунтування«відкритого» для численних варіантів тлумачення драматургічного тексту. Підтверджено дієздатність методології праць зазначених філософів, а також досліджень сучасних українських науковців Олени Оніщенко і Мар’яни Шаповал, завдяки якій здійснено режисерські інтерпретації у театрі Великої Британії ХХІ століття. Описано ці сценічні експерименти у річищі загального руху їх філософсько-естетичних ідей.
