Розглянуто творчо-виконавський шлях становлення та розвитку постаті Артура Нікіша в контексті діяльності німецької диригентської школи. Охарактеризовано його професійну творчість як художнього керівника та диригента Лейпцизького театру (Oper Leipzig, 1878–1910), Симфонічного оркестру Бостона (Boston Symphony Orchestra, 1889–1893), музичного директора Будапештської опери (Magyar Állami Operaház, 1893–1895), головного диригента Лейпцизького Гевандхауз-оркестру (Gewandhausorchester Leipzig, 1895– 1922) та Берлінського філармонійного оркестру (Berliner Philharmoniker, 1895–1922). Висвітлено діяльність Артура Нікіша як запрошеного диригента амстердамського оркестру «Концертгебау» (Koninklijk Concertgebouworkest), Лондонського симфонічного оркестру (London Symphony Orchestra, у різні роки між 1904–1913), Віденського філармонічного оркестру (Wiener Philharmoniker), а також як диригента-постановника в театрі «КовентГарден» (Royal Opera House). Проаналізовано педагогічну діяльність Артура Нікіша в Лейпцизькій консерваторії, його вплив на подальший розвиток і становлення національних диригентських шкіл — зокрема німецько-австрійської, англійської, італійської, румунської, угорської, американської та інших у творчості їхніх найяскравіших представників. Охарактеризовано особливості мануальної диригентської техніки Артура Нікіша як диригента-інтерпретатора. Розкрито його унікальні способи взаємодії з оркестровим колективом і вплив на нього завдяки яскравим індивідуальним якостям й тонкому володінню психологічними прийомами. Підкреслено аналітичний підхід маестро до роботи над партитурою, зосередженістю на якості звуку, пошуку тембрової палітри, цілісності й стилістичній узгодженості музичної тканини, що забезпечувало втілення твору у самобутню, завершену концертну форму. Простежено послідовність і спадковість у передачі засад мануальної техніки, методів і прийомів роботи з творчим колективом від «старшої» генерації німецьких диригентів (Артур Нікіш, Ганс Ріхтер, Фелікс Мотль, Ганс фон Бюлов) до «молодшої» плеяди диригентів-виконавців (Ріхард Штраус, Вільгельм Фуртвенглер, Вацлав Таліх, сер Адріан Боулт, Фріц Райнер, П’єр Монте, Густав Малер та інші), що відображає компілятивно-емпіричний характер диригентського стилю Артура Нікіша як провідного представника свого покоління.
The article examines the creative and performing path of Arthur Nikisch’s formation as a conductor within the context of the evolution of the German conducting school. His professional activity is characterized through his work as artistic director and conductor of the Leipzig Opera (Oper Leipzig, 1878–1910), the Boston Symphony Orchestra (1889–1893), music director of the Hungarian State Opera (Magyar Állami Operaház, 1893–1895) and principal conductor of both the Gewandhaus Orchestra Leipzig (1895–1922) and the Berlin Philharmonic Orchestra (Berliner Philharmoniker, 1895–1922). The study highlights Nikisch’s engagements as guest conductor of the Royal Concertgebouw Orchestra (Koninklijk Concertgebouworkest), the London Symphony Orchestra (in various years between 1904–1913), the Vienna Philharmonic (Wiener Philharmoniker) and his work as stage conductor at the Royal Opera House, Covent Garden. His pedagogical activities at the Leipzig Conservatory are analyzed, emphasizing his influence on the development and establishment of national conducting schools —including the German-Austrian, English, Italian, Romanian, Hungarian, American and others through the artistic legacy of their prominent representatives. The features of the manual conducting technique of Artur Nikish as a conductorinterpreter are described. His unique ways of interacting with the orchestral ensemble and his influence on it due to his bright individual qualities and subtle mastery of psychological techniques are revealed. The maestro’s analytical approach to score study, his focus on sound quality, search for timbral richness, and pursuit of structural and stylistic integrity are underlined as factors that shaped the transformation of musical works into distinctive, complete concert forms. The research also traces the continuity and succession in transmitting the principles of manual technique, rehearsal methods, and approaches to ensemble collaboration from the"older" generation of German conductors (Arthur Nikisch, Hans Richter, Felix Mottl, Hans von Bülow) to the "younger" generation of performing conductors (Richard Strauss, Wilhelm Furtwängler, Václav Talich, Sir Adrian Boult, Fritz Reiner, Pierre Monteux, Gustav Mahler, and others). This succession reflects the compilative and empirical nature of Arthur Nikisch’s conducting style as one of the leading representatives of his era.
