Нові художні реальності в творчості українських композиторів кінця ХХ – початку ХХІ століть: інтерпретаційні аспекти

Abstract

Дисертаційне дослідження присвячене вивченню нових художніх реальностей в творчості українських композиторів кінця ХХ - початку ХХІ століть. На сьогодні існують наукові розробки та розвідки, в яких йдеться про естетичну та художню реальності, проте феномен музичної реальності, як однієї з модифікацій художньої реальності, не отримав належної уваги. Також існує певна лакуна у дослідженні інтерпретацій художніх / музичних реальностей композиторських практик перехідного періоду від музичного постмодерну до метамодерну. Вищезазначене ускладнюється відсутністю в українському музикознавстві загальновизнаної методології, зокрема стосовно вивчення феномена «музичний метамодерн» та модусів постмодерних і метамодерних музичних реальностей – «нової простоти», «нової щирості», «нової меланхолії», «нового сентименталізму», «нової сакральності». Малодослідженими у цьому ракурсі залишаються інтерпретації музичних творів у контексті екзистенційно-онтологічної та екзистенційно-феноменологічної проблематики, що може значно розширити уявлення про художню реальність із точки зору духовної екзистенції. Саме чим і обумовлена актуальність дослідження. Мета дослідження - комплексно осмислити і висвітлити нові художні реальності та їх інтерпретації у творчості українських композиторів періоду музичного постмодерну - метамодерну. У дослідженні уперше в українському музикознавстві зроблено спробу комплексно вивчити феномен художньої / музичної реальності у творчості українських композиторів кінця ХХ – початку ХХІ століть. Художню реальність розглянуто у контексті постмодерної та метамодерної естетики, виявлено сутність цього феномена. Висвітлено характерні риси, притаманні постмодерному та метамодерному музичному мисленню у композиторській творчості; розглянуто модуси музичної реальності – явища «нова простота», «нова щирість», «нова меланхолія», «нова сакральність». Музичні реальності досліджено у світлі екзистенціалів буття, що стали співзвучними моделі категорій «граничних підстав» (О. Кирилюк) та у цій площині проаналізовано творчість українських композиторів О. Безбородька, С. Луньова, В. Польової, М. Шалигіна. Крім того, в український музикознавчий науковий обіг уведено поняття «духовна екзистенція» та «екзистенціальна семіотика» (Е. Тарасті). У контексті дослідження постмодерного та метамодерного художнього мислення розглянуто музичні реальності у творчості В. Польової та У. Бекірова. Зокрема, проаналізовані «Симург-квінтет», балет «Дзеркало. Сни, або Маленьке життя» В. Польової, камерна сюїта для струнних та три фортепіанних концерти У. Бекірова. Отримало подальший розвиток: дослідження інтертекстуальності, полістилістики, неофольклоризму, постмодерного та метамодерного явища «нової простоти», текстологічні проблеми музичної творчості; уточнено термінологічне значення понять «художня реальність» та «музична реальність». Результати дослідження. Звернення у дисертаційному дослідженні до інтерпретаційних аспектів обумовило застосовування композиторської і музикознавчої інтерпретацій для виявлення сутнісних рис феноменів художньої та музичної реальності, що дозволило проаналізувати творчість українських композиторів у широкому контексті. Розглянуто дискурсивність понять «художня реальність» та «художнє». Художня реальність розуміється як особливий вид естетичної довершеності; єдність ідеального та матеріального буття у їх цілісності, що обумовлено сутністю мистецтва та реалізується у мистецтві; це синтез першосмислів і першообразів з їх матеріально-чуттєвим втіленням у художньому образі, який є олюдненим. Музична реальність є однією з модифікацій художньої реальності. Виходячи зі специфіки музичного мистецтва, як цілісності об’єктивного фізично- акустичного («звучного») та суб’єктивного внутрішньо-психологічного («незвучного»), надано визначення музичної реальності. Це художнє вираження, формування смислів та образів якого відбувається: 1) під впливом першосмислів і першообразів, які знаходять свою чуттєво- предметну реалізацію на щаблі внутрішньої психологічної реальності композитора, що включає й ідеальну форму буття авторської свідомості; 2) у конкретних образно-символічних проявах у музичному творі; 3) у вигляді численних виконавських інтерпретацій, тобто єдності композиторського мислення та виконавського висловлення. З’ясовано, що в контексті концепції «відкритого твору» У. Еко музична реальність в процесі інтерпретування має смислову «розімкненість» та «відкритість» пізнання. Виходячи з цього, музична реальність розуміється як Текст, що несе певну інформацію та має три щаблі: 1) те, що говориться або «звучне»; 2) те, що може бути сказаним або «незвучне»; 3) «невимовний залишок» або «чиста реальність» (У. Еко), до якої прагнуть дотягнутися і композитор, і виконавець, щоб зрозуміти її повний смисловий зміст. З’ясовано, що музичний постмодерн продовжує традиції модерну, і на відміну від нього, не нехтує будь-якими традиціями. Виокремлено основні концептуальні ідеї музичного постмодерну: інтертекстуальність, нелінійність розвитку, діалог «свого» та «чужого», феномен «гри», смислова та мовна множинність, інтелектуалізація, постмодерна іронія / пародія / сарказм тощо. Важливими для дослідження стали взаємодія / взаємодоповнення / взаємопов’язаність всіх рівнів інтертекстуальної гри (зокрема, у тексті та з текстами) у композиторському творі як музичній реальності, що творить поліфонічний діалог (за М. Бахтіним), у просторі якого відбувається не просто комунікація, а вихід на той щабель спілкування. Завдяки цьому всі рівні мають можливість для реалізації численних самостійних ідей у їхній «нероздільності та незліянності» (М. Бахтін), репрезентують єдину систему композиторського мислення та в процесі інтерпретації утворюють множинність смислових ігрових комбінацій, що підкреслює відкритість творів. Особлива увага приділена дослідженню явища «нової простоти», як одного з модусів музичних реальностей постмодерну, що отримало своє «нове життя» в музичному метамодерні. Розглянуто історію становлення цього поняття та визначено основні риси «нової простоти»: камерність, проста та прозора фактура, консонансність, повернення до тональності та мелодії, традиційних музичних форм, суб’єктивності, чуттєвості та виразності; використання коротких мотивів та фраз як тем-патернів. Відзначено, що у межах індивідуального композиторського стилю вищеназвані риси мають свої відмінності. Метамодерн, згідно його апологетів, розуміється як період та характеристика естетичної чуттєвості / чутливості («sensibility») або «структури відчуття» («structure of feeling») (Р. Вільямс). З’ясовано значення поняття «метамодерн», зокрема префіксу «мета-», як важливого чинника, що пояснює сутність цього феномена з точки зору коливання між протилежними поняттями з одночасним їх використанням. У цьому контексті акцентується увага на новому типі метамодерної чуттєвості / чутливості, її «ре- сигніфікації», яка продовжує традиції модерну та постмодерну, але, на відміну від їх художніх настанов, поєднує протилежні поняття-оксюморони («іронічна щирість», «саркастична вразливість», «прагматичний ідеалізм»). Розглянуто відмінності музичного метамодерну від постмодерну: перехід від постмодерної деконструкції до метамодерної ре-конструкції, від іронії до постіронії, постмодерної «смерті автора» (Р. Барт) до метамодерного стирання меж у тріаді «композитор – виконавець – слухач», які рівною мірою запрошуються до творення тексту, що, у свою чергу, відкриває нові форми художньої комунікації та естетичного досвіду. У музичному метамодерні, на відміну від постмодерну, не акцентується увага на цитуванні, оскільки цитати замінюються на безіменні архетипові образи, цитується певний стиль і у композиції ми не почуємо жодної точної цитати.