Жанрово-стильові особливості інтерпретаційного поля української камерно-інструментальної музики (на прикладі творів Левка Колодуба, Юрія Шевченка, Золтана Алмаші)

Abstract

Перші десятиліття ХХІ століття в історії української музичної культури – період стилістичного оновлення, відзначений прагненням резюмувати і збагатити досягнення попередніх етапів. Про це свідчить народжений дійсністю обширний діапазон ідейно-змістовних концепцій та форм їх втілення. Творчі пошуки української композиторської школи різноманітні в стильовому і жанровому відношеннях. Вибір теми творчого мистецького проекту зумовлений перспективністю творчих процесів, що відбуваються нині в Україні, необхідністю узагальнення значного художнього досвіду ХХ та першого двадцятиріччя ХХІ століть. Мета дослідження – аналіз зразків сучасних опусів для камерного оркестру, виявлення загальних тенденцій розвитку та виконавського потенціалу. В роботі розглянуті твори Л. Колодуба («Сім українських пісень» та «Туровські пісні для камерного оркестру»), Ю. Шевченка («Ми Є!», «Три українських пісні для струнного оркестру») та З. Алмаші («Concerto grosso № 2» (для скрипки і камерного оркестру), «Передчуття кохання», «Місто Марії», «РеФаРеФа»). Унікальність концепцій і стилю цих творів обумовлені органічним синтезом закономірностей різних систем мислення - професійної та фольклорної. Від першої – спрямованість у світ філософських роздумів, безпосередність ліричного самовираження, від другої – глибинна специфіка національно-фольклорного типу мислення. Особливе поєднанні епосу й лірики, яка, набуваючи якостей глибокого усвідомлення власної причетності до багатовікових традицій народної творчості, виходить за рамки суто особистісного світовідображення. Обрані для реалізації творчого мистецького проекту твори відображають широке звернення до камерного типу мислення. Ця лінія помітна з середини 60-х - початку 70-х років минулого століття та пов'язана з тенденцією інтелектуалізації художніх концепцій, з

поглибленою увагою до морально-етичних проблем. Необхідність постановки і вирішення цих проблем виявила мудре вміння художників бачити багатий матеріал для осмислення в психології окремої особистості. Камерність є найхарактернішою властивістю сучасного творчого мислення, природним результатом прагнення до концентрації виразних засобів і афористичності форм. Необхідність відображення нового кола образів розширює діапазон стильових тенденцій. Найважливіша з них – надзвичайно зрослий інтелектуалізм творчих задумів, органічність синтезу різних історико- генетичних витоків на основі власної національної традиції. Матеріалом осмислення стають не лише певні аспекти навколишньої дійсності, а й саме мистецтво, його жанри, історія. За всіма розглянутими в роботі творами стоїть своєрідне бачення світу, чітко виражена стильова індивідуальність автора. Висока культура психологічного аналізу, що спостерігається в камерних творах українських композиторів, є своєрідним індикатором глибини проникнення творчої свідомості в духовний світ людини. Таким чином, спрямованість дієво- естетичних пошуків митців останнього двадцятиріччя є одним із показників загального рівня розвитку сучасної української культури в цілому. У першому розділі роботи приділено увагу теоретичним питанням. Розглядається поняття «інтерпретація» в загальнонауковому контексті та в художній творчості, дається характеристика інтерпретації в музично- виконавській діяльності. Також розділ присвячений проблемі визначення стилю, як композиторського, так і виконавського, жанрових визначень творів для камерного оркестру, виявлення тенденцій роботи композитора з камерним складом оркестру із можливим залученням солістів, розширенням ударної групи тощо. Тенденції камернізації набули найвиразніших проявів у симфонічному жанрі, що зумовлено кількома ключовими чинниками. Серед них варто відзначити відродження неокласицизму в 50-60-х роках минулого століття, що спонукало композиторів до розширення технічного спектру та експериментів з прийомами, перевіреними часом у минулих музичних епохах. Важливим керівним фактором, що вплинув на появу тенденції камернізації у музичному мистецтві, стало типове для ХХ та ХХІ століття інтелектуальне мислення. Цей період відзначався математичним підходом

і формальною логікою, комбінаторикою, та уявленням про музику як сферу інтелектуальних операцій. Музично-виконавське мислення диригента, який працює в умовах камерного оркестру, це складна система трансляції музичного тексту, що включає аналітичну, емоційну, та психо-фізичну складові. Диригент, на основі власного виконавського досвіду має побудувати концепцію музичного твору, програми і «повести за собою» оркестрантів. Таким чином, перший розділ становить теоретичну основу для подальшого дослідження і є необхідним контекстом для аналізу практичних аспектів музично-виконавської діяльності у наступному розділі дисертації. Другий розділ роботи є аналітичним, крім того, підведено підсумок сукупного художнього досвіду виконання творів Л. Колодуба, зокрема його циклів «Сім українських пісень» та «Туровські пісні для камерного оркестру». Описано особливості підходу до виконання цих творів, включаючи нюанси інтерпретації та адаптації для сучасної аудиторії. В період формування національної самостійності України, особливо актуальним є питання духовної та ідеологічної єдності нації. Один із ключових факторів у визначенні загальнонаціональних цінностей, сприяючи їхньому утвердженню, є фольклор. Він пережив переосмислення в 50-60-х роках як явище, відоме як «неофольклоризм», і його вплив можна побачити в творчості українських композиторів, представників «нової фольклорної хвилі», серед яких виділяються М. Скорик, Л. Грабовський, Є. Станкович, Л. Дичко, І. Карабиць та видатний сучасний український композитор Л. М. Колодуб. У музичній творчості Л. Колодуба елементи неофольклоризму проявляються головним чином як цитати, а також у вигляді трансформації, із застосуванням сучасних технік композиторського мистецтва, таких як атональність, алеаторика, модальність та сонористика. Цей підхід сприяє відтворенню внутрішньої сутності фольклору, його «субтексту», надаючи творчості виразного національного колориту. Національна природа розглянутих у другому розділі циклів Л. Колодуба проявляється через пісенність як національно-конкретний склад музичного мислення і комплекс властивих їй прийомів розвитку тематичного матеріалу. В другому розділі також є дослідження інтонаційно-драматургічних та виконавсько-інтерпретаційних аспектів творів для камерного оркестру видатних українських композиторів Ю. Шевченка, зокрема композиція

«Ми Є!» та «Три українських пісні для струнного оркестру». Композиторові вдалося, базуючись на загальновідомому музичному матеріалі, створити унікальні твори, наділені специфічними елементами музичної мови, що свідчать про яскраво виражене індивідуально-авторське бачення. Кожен твір З. Алмаші несе риси нового в осмисленні традиційної художньої системи. Обираючи певний тип музичної драматургії, автор обирає певну модель естетичного відтворення дійсності. Індивідуальний стиль, будучи засобом вираження авторської оцінки предмета, виступає конкретним способом реалізації обраної драматургічної установки. Потреба в максимально чуйному, деталізованому відображенні живих процесів людської психіки зумовила появу в Україні великої групи одночастинних камерних творів поемної наскрізної будови. Більшість із них ґрунтується на глибокому і всебічному дослідженні однієї ідеї, одного образу-стану, що набуває тривалого внутрішнього розвитку впродовж цілісної композиції. З. Алмаші, на мою думку, є майстром в цьому напрямку. Таким чином, другий розділ роботи не тільки розкриває глибину музичного вираження та інтерпретації в камерній оркестровій музиці, але й підкреслює унікальні стилістичні риси та виконавські підходи до творів Ю. Шевченка, З. Алмаші та Л. Колодуба, демонструючи багатство і різноманітність української музичної спадщини. У Висновках йдеться про те, що З. Алмаші, Л. Колодуб і Ю. Шевченко – видатні представники української музичної культури – сформували унікальний стиль, що базується на поєднанні пізньоромантичних традицій, сучасного неокласицизму та неофольклоризму. Їхня творчість відзначається глибоким і самобутнім співвідношенням традиційних та інноваційних засобів виразності, що на рубежі XX століття відновили природне співіснування та гармонійну взаємодію. Особливості формоутворення та гармонії у творах цих композиторів відкривають широкі горизонти для подальшого розвитку української камерної музики.