Фантазія в клавірній та фортепіанній музиці XVI– XIX століть: етапи становлення, жанрові ознаки, виконавські традиції

Abstract

Актуальність теми. Фантазія — один з найстаріших жанрів інструментальної музики, який протягом свого існування постійно змінювався, зазнаючи безперервних творчих перевтілень та комбінацій з іншими жанровими структурами. Схильність фантазії до композиційної та тематичної свободи, до імпровізаційності викладення та розвитку музичного матеріалу давали можливість для прояву творчої фантазії композитора, креативності його мислення. Звідси — експериментальний характер переважної більшості творів цього жанру, які ставали певною основою для удосконалення композиторами власного письма. Самобутні «технологічні» знахідки авторів фантазій відкривали незвідані горизонти у композиторському просторі і давали поштовх для розвитку нових тенденцій у виконавській сфері. Початковий етап розвитку мистецтва виконання на інструментах невіддільний від творчого процесу митців-композиторів, які методом спроб і помилок рухалися у бік довершеності, намагаючись віднайти баланс між імпровізаційністю розгортання музичної думки та цілісністю композиції. В жанрі фантазії до вказаного тандему додавався третій компонент — демонстрація віртуозної майстерності володіння інструментом. Тож фантазія з моменту свого формування в інструментальній музиці безпосередньо пов’язана зі становленням виконавських тенденцій.

Матеріалом дослідження послугували музичні трактати, а також клавірні та фортепіанні фантазії XVI–XIX століть, створені композиторами різних національних шкіл: Іспанії, Італії, Англії, Франції, Німеччини, Австрії. До аналітичних процедур залучалися зразки жанру, показові для тих чи інших етапів його історії, водночас ті твори, які отримали широке висвітлення у вітчизняному музикознавстві, оминалися. Верхню межу розглянутого в роботі періоду позначає Фантазія ор. 77 Л. В. Бетховена, яка, на думку американського виконавця та мистецтвознавця Шона Шульце, є останнім зразком вільної форми, що безпосередньо віддзеркалює процес спонтанної імпровізації. Наукова новизна дослідження полягає у тому, що вперше в українському музикознавстві розглянуто теоретичні погляди та практичні настанови музикантів другої половини XVI століття щодо феномену фантазії; з позиції стильових змішань проаналізовано 36 фантазій для клавіру TWV 33 Георга Філіпа Телемана; висвітлені інтерпретаційні рішення відносно стильових особливостей виконання Фантазії fis-moll H. 300 Ф. Е. Баха. Дістали подальшого розвитку уявлення про процеси розвитку жанру фантазії у межах провідних національних шкіл XVI – першої половини XVIII століття, а також спостереження щодо особливостей імпровізаційного стилю Л. Бетховена, сконцентрованих у його Фантазії ор. 77. Уточнено принципи побудови «вільної фантазії» на прикладі «Маленької фантазії» С-dur KV 395 та Фантазії C-dur КV 394 В. А. Моцарта. Наукове обґрунтування творчого мистецького проєкту складається з двох розділів та шести підрозділів. У підрозділі 1.1 розглянуто трактати іспанця Томаса де Санта Марія «Мистецтво гри фантазії» 1565 року та італійця Джироламо Дірути «Трансильванець» 1593 року. Аналіз цих трактатів доводить, що фантазія в другій половині XVI століття демонструвала найвищу майстерність виконавця, яка проявлялась в мистецтві імпровізування в строгому поліфонічному стилі. Процес навчання проходив через вивчення теоретичних основ музики, законів поліфонії та підтримувався постійною практикою гри на

інструменті. Остання спрямовувалася не тільки на удосконалення технічних навичок та закріплення правил створення фантазії, але й на накопичення певних мелодичних, каденційних та фактурних формул, які могли надалі використовуватися учнями у власних імпровізаціях. Помітний при порівнянні трактатів, написаних з різницею майже у півстоліття, поступовий рух до послаблення строгих правил контрапункту та активізації фігураційних елементів відображає магістральний вектор розвитку фантазії як складової частини композиторського та виконавського процесів, характерних для епохи пізнього Ренесансу. У підрозділі 1.2 аналізуються інструментальні п’єси в жанрі фантазії, створені представниками різних європейських шкіл протягом другої половини XVI – першої половини XVIIІ століття, зокрема іспанцем Томасом де Санта Марія, італійцем Джироламо Фрескобальді, французами Шарлем Раке та Луї Купереном, англійцями Вільямом Бьордом, Джайлзом Фарнебі, голландцем Яном Свелінком, німцями Самуелем Шейдтом, Йоганном Фробергером, Йоганном Пахельбелем. Результатом аналітичних спостережень стає висновок про формування двох векторів розвитку жанру — контрапунктичного та фігуративного: перший домінує в іспанській та німецькій школах, другий — в англійській та французькій. У деяких композиторів ці лінії співіснують чи взаємодіють, як наприклад в творчості Яна Свелінка, так звані «монотематичні» фантазії якого є вершиною поліфонічної техніки, а «фантазії на манер відлуння» демонструють домінування фігураційно-акордового викладу над імітаційною технікою та риси гомофонно-гармонічної фактури. Підрозділ 1.3 присвячено докладному вивченню 36 фантазій для клавіру Георга Філіпа Телемана. Видані у 1733 році, вони віддзеркалюють «перехідний» характер епохи, відзначений рухом від Бароко до Класицизму. Це дає про себе знати у поєднанні в розглянутих фантазіях прийомів контрапунктичного письма з рисами «галантного стилю»: гомофонною фактурою, граційною мелодикою, ясними гармонічними фарбами, вишуканою мелізматикою. Але важливим є й те,

що галантний стиль сприймався у першій половині XVIII століття як синонім «вільного стилю», і таке його розуміння резонує із магістральним вектором еволюції жанру фантазії — від багатовікової традиції створення п’єс цього типу в строгих рамках контрапунктичного письма до невимушено-природних проявів творчої уяви, не скутої жодними обмеженнями. Традиція створення «вільної фантазії» досягла свого розквіту у творчості Філіпа Емануеля Баха, Вольфганга Амадея Моцарта та Людвіга ван Бетховена, чиї опуси стають об’єктом дослідження у другому розділі роботи. Філіп Емануель Бах виклав свої уявлення про фантазію на останніх сторінках двотомної праці «Досвід про істинне мистецтво гри на клавірі». Він наголошує на важливості вільної фантазії як основної навички, необхідної як для виконавців, так і для композиторів, та окреслює головні принципи, за якими вона має створюватися, а саме: містити гострі динамічні контрасти, сміливі послідовності зменшених акордів, безтактові розділи, часту зміну темпів та тональностей. Власні фантазії Баха, при всій різноманітності їхніх масштабів, тематичного наповнення, метричних особливостей, демонструють практичне дотримання теоретичних настанов та поєднання багатьох стильових течій та технік письма. Серед клавірних фантазій В. А. Моцарта для аналітичного розгляду обрано маловідомі ранні зразки: «Маленька фантазія» С-dur KV 395 1777 року та Фантазія C-dur КV 394 1782 року, яка разом з фугою складає двочастинний цикл. Характерною рисою вказаних творів є їх жанрова неоднозначність: деякі дослідники, зокрема Герман Аберт, визначають ці твори як власне фантазії, хоча сам композитор у листах характеризує їх як Прелюдію та Капричіо. Крім того, у цих ранніх зразках Моцарт тільки починає «приміряти» вільне письмо до свого стилю, намагаючись використовувати той арсенал виразових засобів, який був характерний для пізніх фантазій Ф. Е. Баха: безтактові розділи, вільний рух фігураційних пасажів, контрастність тем, динаміки, образів тощо. Цілковитої довершеності форми та художньої думки Моцарту вдається віднайти у своєму

останньому творі з авторським позначенням «фантазія» — клавірній Фантазії KV 475 c-moll. Творчість Л. Бетховена вплинула на формування нового виконавського фортепіанного стилю, що виявилось, зокрема, в його імпровізаціях на публіці. Карл Черні розділяє імпровізації композитора на три види. Перший вид характеризується викладенням у формі сонатного алегро або рондо, як у фіналах сонат, другий пов'язаний з вільними варіаційними формами, третій — це зразки змішаної форми «у стилі попурі». Прикладом останніх є розглянута в роботі фортепіанна Фантазія ор. 77 — одночастинна композиція з постійними, майже миттєвими змінами музичного матеріалу, різкими переходами з однієї тональності в іншу, частими фігураційно-фактурними, темповими та метричними контрастами. Однак попри наявність великої кількості тематичних та структурних переплетінь у творі, Бетховену вдається не втратити єдності форми та водночас створити яскравий зразок «вільної фантазії». Отже, за три століття історії жанру фантазії сформувалося його сутнісне ядро та визначилися головні вектори подальшого розвитку, які повною мірою будуть реалізовані в музиці ХІХ–ХХ століть.