Дискурс особових текстів діячів вокальної культури у мистецькому середовищі України 1950–1970-х років

Abstract

Актуальність теми. Розуміння культури як своєрідного глобального метатексту, де полілогічні смислоутворюючі зв’язки перебувають у взаємозалежності з продуктами рефлексуючої свідомості, забезпечує евристичну актуальність мистецтва. Актуалізуючи під таким кутом зору особові тексти культури — писемні джерела, виокремлені за ознакою їх походження (від певної особи) як тексти рефлексивного штибу про продукт, процес чи контекст художньої творчості, зазначимо, що вони передусім базуються на текстах мемуарного характеру — спогадах, листах, щоденникових записах, інтерв’ю у формі спогадів тощо. Такі джерела реалізують свій потенціал — історичну та мистецьку наснаженість — у міжтекстовому дискурсивному полі. Їхня спорадичність, багатовимірність (від мистецького до соціально-політичного нарративу), множинна інформативність реанімують втрачені вектори культурно-мистецького розвитку. Уведення особових текстів діячів вокальної культури 1950–1970-х — Б. Гмирі, Б. Гнидя, Л. Лобанової, Є. Мірошниченко, К. Огнєвого та К. Радченко в культурно-історичний контекст, як закріплений результат духовної і практичної діяльності майстрів академічного співу, має величезне значення. Ці тексти, багато з яких у дослідженні оприлюднені вперше, є певною мікромоделлю творчого життя в його реальному розвитку, ігнорування якої призводить до втрати духовної цілісності, дисбалансу процесів зміни і збереження культури. У мистецтвознавстві питання мемуарних текстів митців побіжно актуалізувалося лише як компонент теорії епістології (М. Копиця), а їхня інформаційна наснаженість використана у концептуальних поглядах на проблеми українських виконавських шкіл (В. Антонюк, Б. Гнидь, Т. Михайлова, В. Рожок та ін.), у розвідках про український оперний театр (Ю. Станішевський), у коментарях до джерелознавчих студій (листи і щоденники Б. Гмирі, листування Б. Лятошинський — Р. Глієр, щоденники Н. Рахліна, спогади В. Тольби і Б. Гнидя). Через відсутність їх комплексного вивчення ми звернулися до концепцій розгляду особистості в історіографії, де на основі мемуарних джерел створюється багатогранний культурно-соціальний портрет (Т. Головіна, Ф. Лежен, І. Нєвєрова та ін.) та літературознавства, що детально розглядає жанрові інваріанти особових текстів (М. Бахтін, Т. Гажа, М. Зубрицька, Ф. Лаку-Лабарт, Ю. Лотман, В. Пустовіт та ін.) Особові тексти діячів української вокальної культури 1950–1970-х часто реалізуються на межі між дозволеним і табу у культурній парадигмі вульгарної соціології. Виникаючи у полі зору дослідника вже по смерті автора, вони позбавлені офіціозу друкованих видань схожого штибу, у яких факти культури завше розглядалися через контекст офіційної культурної доктрини. У радянській культурографії практично не вивчалися особові тексти діячів вокального мистецтва 1950–1970-х. За тих часів «будь-який співак поставав перед читачем періодичної преси як особа, що не мала ані статі, ані віку, ані власного обличчя. Усі без винятку іменувалися згідно зі своїми титулами і про кожно- 2 го хоч трохи помітного співака-соліста писали, що він “видатний”, “майстер” тощо» (О. Москалець). Особистісний дискурс лишається мало вивченим і донині. За роки незалежності це перше комплексне звернення до віднайдених особових текстів мемуарного характеру митців одного часового проміжку з метою впровадження їх до загального культурно-мистецького дискурсу. З іншого боку, множинність значеннєвого поля особових текстів шести відомих митців — Б. Гмирі, Б. Гнидя, Л. Лобанової, Є. Мірошниченко, К. Огнєвого та К. Радченко, які творили в один час та в одному творчому колективі — Київській опері, певною мірою і сприяє об’єктивності в оціночних судженнях, і реалізує особистісне прочитання історії. Їх комплексне вивчення забезпечує багатоаспектне розуміння розвитку вокального компоненту національної культури в умовах дискурсу тодішньої вульгарної соціології, а відтак спрацьовує на поглиблення сучасного знання про особливості культурно-мистецького середовища України радянської доби. Об’єктивна потреба у такому дослідженні і зумовила формування проблемологічного поля дисертації