Хорова та камерно-вокальна музика Якова Яциневича в контексті життєтворчості митця: джерелознавчий та стильовий аспекти

Abstract

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 025 «Музичне мистецтво» (галузь знань 02 «Культура і мистецтво»). Національна музична академія України імені П. І. Чайковського, Міністерство культури та інформаційної політики України, Київ, 2025. Актуальність. Життя українського композитора Якова Михайловича Яциневича (1869-1945) оповите таємницями, багато пережитих ним подій не розгадані до кінця. Його творчість тільки в останні роки повертається в українську культуру, тому потребує грунтовного дослідження. Тривале забуття Я. Яциневича спричинене складними історико-політичними подіями. У 1930-і роки, в умовах тоталітарного режиму, він зазнав переслідувань за створювану духовну музику й активну участь в діяльності Української автокефальної православної церкви. Офіційно композитора звинувачували в наявності в його музиці стилістичного комплексу «церковщини». Тому не лише видання, а й виконання багатьох творів композитора заборонялися. Шукаючи роботи, він змушений був часто змінювати місце проживання — спочатку в Україні, а згодом і в Краснодарському краї (АР Адигея), куди його вислали. У численних біографічних матеріалах про Я. Яциневича, опублікованих останнім часом, трапляються помилки, неточності, а інколи й недостовірна інформація. У його творчій спадщині майже триста композицій, але всі вони в рукописах розпорошені по різних архівах України, це ускладнює її вивчення. Постає завдання зібрати й опрацювати ці матеріали, проаналізувати твори, щоб уточнити й доповнити творчий портрет митця, — цим і зумовлена актуальність теми дослідження. Наукова новизна. У дисертації вперше: - уведено в науковий обіг та опубліковано нові документи, які дали можливість реконструювати життєвий шлях Я. Яциневича; - виявлено окремі риси особистості композитора, окреслено мистецьке коло його спілкування; - віднайдено та систематизовано за хронологічним та жанровим параметрами рукописи композитора, доповнено перелік творів новими позиціями, окреслено жанрову систему творчості Я. Яциневича; - запропоновано періодизацію життєтворчості митця з врахуванням соціокультурних, історико-політичних факторів життя композитора, його географічного місця проживання, особливостей музичного мислення, жанрової системи та специфіки хроносу життєтворчості; - до наукового обігу введено ноти раніше неопублікованих хорових і камерно-вокальних творів; - окреслено значення хорових, камерно-вокальних творів та ораторії «Скорбна Мати» в історико-культурному контексті першої третини ХХ століття; - досліджено передумови написання, процеси популяризації, сценічне виконання хорових, камерно-вокальних композицій та ораторії «Скорбна Мати» Я. Яциневича у співацькій практиці ХХ століття; - у результаті аналізу хорових, камерно-вокальних творів та ораторії «Скорбна Мати» виявлено жанрові особливості композицій, окреслено ознаки індивідуального стилю композитора; - на основі здійснених у процесі написання дисертації досліджень зібрано, відредаговано та опубліковано навчально-методичний посібник з нотами творів Я. Яциневича «"... А разом воскресне і щастя й любов". Яків Яциневич. Хорові і камерно-вокальні твори (до 155-річчя з дня народження композитора)». Результати дисертаційного дослідження практично втілені у процесі укладання, редагування навчально-методичного посібника, до якого увійшли ноти творів Я. Яциневича («"... А разом воскресне і щастя й любов". Яків Яциневич. Хорові і камерно-вокальні твори (до 155-річчя з дня народження композитора)»), а також проведення кількох концертів і лекцій з прем'єрним виконанням зазначених творів. Результати дослідження. Основу джерельної бази для вивчення життєтворчості Я. Яциневича становлять архівні матеріали, віднайдені у десяти архівах Києва, Львова та Одеси: фонди з Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Рильського, Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України, Центрального державного архіву вищих органів влади України, Державного архіву міста Києва, Центрального державного архіву громадських об'єднань України, Центрального державного історичного архіву України, Галузевого державного архіву Служби безпеки України, Інституту досліджень бібліотечних мистецьких ресурсів Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника, Державного архіву Одеської області. Загалом в архівах опрацьовано майже 700 справ, уміщених у 45 фондах, проте потрібну інформацію віднайдено лише у 123 справах: біографічні, персональні й особисті документи (заяви, анкети, які Я. Яциневич заповнював власноруч, документи з навчальних закладів, у яких він здобував освіту; спогади композитора про диригентську діяльність; довідки про різні напрями його музичної та немузичної роботи); епістолярна спадщина (листування з рідними і друзями); рецензії та відгуки про музичну творчість митця; численні афіші і програми концертів та конкурсів, під час яких виконувались композиції Я. Яциневича; матеріали про публікацію його окремих творів; фотоматеріали про композитора та його рідних; рідкісні нотні видання і нотні рукописи. Усе це дало можливість уточнити і підтвердити факти біографії композитора, щодо яких досі були розбіжності, а також доповнити й деталізувати життєтворчість новою інформацією, реконструювати життєвий і творчий шлях Я. Яциневича. Спираючись на концепцію психологічних типів, з'ясовано риси особистісного портрету митця, зокрема такі: гуманістичні особистісні характеристики етико-інтуїтивного інтроверта у поєднанні з окремими ознаками екстравертності. Я. Яциневич постає як універсальна творча особистість, адже, окрім композиторської творчості, не менше значення в його житті мали диригентська і церковна регентська робота з професійними й аматорськими хоровими колективами, яку він розпочав, тісно співпрацюючи з М. Лисенком як субдиригент і помічник. Я. Яциневич як фольклорист збирав українські народнопісенні зразки, створював їх хорові обробки, як педагог викладав співи, музично-теоретичні дисципліни, історію музики в загальноосвітніх школах і вищих навчальних закладах. Його активна громадська діяльність була спрямована на розвиток й удосконалення музичного життя в Україні. Для Я. Яциневича як особистості принципово важливим стало прийняття сану священика. На основі опрацьованих архівних матеріалів виявлено коло спілкування Я. Яциневича з його сучасниками — композиторами, диригентами, співаками, письменниками, журналістами, театральними діячами,— можливі взаємовпливи пояснюють його принцип добору поезій для вокальних творів і зацікавлення окремими музичними жанрами. Крім того, уточнено, доповнено й розширено список творів композитора, з'ясовано дати їх написання, складено таблицю жанрів, яка охоплює майже триста композицій різних жанрів: інструментальна музика, обробки народних пісень для хорів різних складів як а cappella, так і в супроводі фортепіано, авторські хорові твори для різних складів а cappella або у супроводі фортепіано, духовна хорова музика, камерно-вокальні твори, ораторія, музично-драматичні твори (опера-феєрія, оперета), кіномузика, симфонія. Завдяки реконструкції життєтворчості Я. Яциневича запропоновано її періодизацію з урахуванням соціокультурних, історико-політичних, географічних чинників, а також особливостей музичного мислення, специфіки хроносу життєтворчості, особливостей внутрішнього психологічного розвитку митця. Визначено п'ять періодів: 1. Ранній період (до 1905), а в його межах — перший (формування у Білій Церкві, навчання в Києві, до 1900) і другий (активна музична робота Києві, 1900—1904) етапи. 2. Криза в композиторській творчості (1905—1915). 3. Зрілий період (1915—1930), що охоплює перший (активна участь в мистецькому й церковному житті Києва, збирання фольклорних матеріалів на Київщині, 1915—1925) і другий (участь у мистецькому житті Одеси, 1925—1930) етапи. 4. Вимушена криза, пауза «мовчання», перервана еволюція (1930—1940). 5. Редукований пізній період (1940—1945) (переселення композитора в Адигейську АР). Розкрито особливе значення в композиторській творчості Я. Яциневича хорової й камерно-вокальної музики. Хорова творчість представлена духовними опусами, композиціями на тексти українських поетів і обробками народних пісень; камерно-вокальна - містить солоспіви в супроводі фортепіано на вірші українських поетів. Вершинне досягнення становить ораторія «Скорбна Мати» для хору і двох сопрано-solo на слова П. Тичини, хорові та сольні фрагменти якої супроводжує симфонічний оркестр. У дисертаційному дослідженні розглянуто ораторію, усі віднайдені камерно-вокальні й хорові композиції, більшість з яких не були опубліковані раніше. Опрацювання архівних матеріалів, афіш концертів, відгуків у газетній періодиці переконало, що хорові та камерно-вокальні твори Я. Яциневича у ХХ столітті досить часто звучали в концертних програмах колективів різного рівня майстерності, а також були відомі в Україні та за її межами. Численні аудіо- та відеозаписи опублікованих творів Я. Яциневича у виконанні українських та зарубіжних колективів, здійснені у ХХІ столітті, свідчать про значне зацікавлення творчістю композитора. Усе це спонукає публікувати, досліджувати й популяризувати твори Я. Яциневича сьогодні. У дисертації три розділи присвячені аналізу музичних жанрів, провідних у творчості Я. Яциневича: другий розділ - духовної музики, третій - хорових і камерно-вокальних композицій на тексти українських поетів, четвертий - ораторії «Скорбна Мати». Здійснене дослідження переконало, що в жанрі духовної хорової музики композитор протягом 1920-х років написав більше шістдесяти творів, більшість із них опубліковані, решта рукописні, виявлені в архівах: великі богослужбові цикли («Літургія», «Всенощна», «Вінчання»), окремі піснеспіви на канонічні вербальні тексти зі служб, а також паралітургійні твори (релігійні канти, колядки, щедрівки). Значна кількість духовних композицій Я. Яциневича, як і інших композиторів сучасників, представників «нової школи» в українській духовній музиці (М. Леонтовича, К. Стеценка, П. Демуцького, П. Козицького, М. Вериківського, М. Гайдая та інших), зумовлена суспільно-політичними подіями. Попри складність ситуації в Україні першої половини ХХ століття (революції, війни, голод, розруха), композитори брали активну участь в діяльності УАПЦ, ВПЦР, у процесах українізації богослужбової музики, що суттєво вплинуло на їхню творчість. Співпраця Я. Яциневича у цій сфері з іншими композиторами сприяла не лише запозиченню досвіду його сучасників, а й виробленню індивідуального авторського почерку, зокрема в духовних творах. У процесі аналізу виявлено, що жанрова й інтонаційна своєрідність духовної музики Я. Яциневича зумовлена його зверненням до традицій старовинної церковної одноголосної музики, церковного співу, українських класичних хорових концертів, російської хорової музики, української народнопісенної культури, а також до духовних творів його сучасників. Водночас, наголошено на індивідуальних виражальних засобах у творах композитора: відтворення молитовного стану; глибоке музичне тлумачення сакральних вербальних текстів; уникання одноманітності звучання (нова гармонізація повторюваної теми, переміщення основної мелодії в інші голоси, зміна тональності, введення підголосків чи прохідних звуків у супровідних тексти партіях, додавання допоміжних ноти до основної теми); чіткість структури циклів та розділів форм у кожному піснеспіві. Я. Яциневич переосмислює деякі традиційні погляди на структуру церковних богослужінь (зокрема у «Вінчанні» він уперше музично оформлює вербальні тексти таїнств Обручення і Шлюбу); новаторськи трактує музичний розвиток окремих піснеспівів («Святий Боже» та «Херувимська» з «Літургії»). Крім того, композитор ускладнює гармонічну мову відхиленнями в далекі тональності, зіставляє тональності без попередньої гармонічної підготовки альтерованими загостреннями, які утворюють прохідні дисонуючі співзвуччя, максимально застосовує колористичні можливості гармонії, характерні для музики модернізму; використовує мелодико-гармонічні звороти з підвищенням четвертого щабля в мінорі, тісні інтонаційні зв'язки між творами і циклами (використання однаково музичного матеріалу і подібних музичних засобів); створює піснеспіви для професійного і для аматорського хорів, а також кілька варіантів однієї частини; часто застосовує контрастність, різкі образно-емоційні зміни; ретельно продумує музичну драматургію творів. Дослідження хорової і камерно-вокальної музики на українських поетів, а також обробок народних пісень Я. Яциневича (усі твори віднайдені в рукописах та рідкісних виданнях) переконало, що його зацікавлення цими жанрами зумовлене загальною тенденцію в музичному мистецтві першої третини ХХ століття — професіоналізацією українського хорового та сольного виконавства. Виявлено, що хорові й камерно-вокальні твори митця, популярні в репертуарі виконавських колективів 1920-х років, наприкінці цього десятиліття, і особливо наступного, 1930-х років були заборонені для виконання і друку. Вони явно дисонували з тогочасними політичними кампаніями індустріалізації, колективізації та боротьби з церквою. Опрацювання хорової (одинадцять творів a cappella, чотири твори в супроводі фортепіано, шість обробок народних пісень для хору або соліста з хором) і камерно-вокальної (чотири солоспіви в супроводі фортепіано) музики Я. Яциневича дало підстави дійти висновку, що протягом 1920-1930-х років композитор вдавався до експериментувань у доборі поетичних текстів за їх «музичністю», тематикою, характером образності, обираючи поезії Г. Чупринки, В. Чайченка (Б. Грінченка), Олександра Олеся, 1. Франка, Лесі Українки, О. Романової, О. Маковея, О. Коваленка, надаючи перевагу інтимній, пейзажній ліриці. Проте вже у 1930-і роки він змушений був писати композиції на вірші В. Атаманюка, Б. Юрківського, 1. Яременка, в яких оспівуються «червоні прапори», «нове життя» та інше. Здійснений аналіз хорових і камерно-вокальних творів 1920-х років засвідчив, що вони сповнені стильових особливостей, характерних для музики того часу. Зберігаючи інтонаційну єдність з минулим (діалогу, зокрема з романтизмом), композитор, з одного боку, апелює до елементів модернізму — колористичних можливостей гармонії (з опорною роллю консонансу, проте зі сміливим використанням дисонансів), тональних пошуків, хроматизації горизонталі, полістильових фактурних нашарувань, інструменталізації хорового письма (використання фуг, фугато у хорових творах), декламації та імітації людського голосу (в солоспівах), компонуванні творів у збірки, варіативності однієї й тієї ж композиції. З іншого боку, виразно проступають ознаки нефольклорного мислення композитора в обробка народних пісень, зокрема у вільному ставленні до першоджерел, в їх осмисленні. У хорових і камерно- вокальних творах втілені авторські ідеї довільне поводження з поетичними текстами, багата темброва палітра голосів та фортепіано, розгорнуті масштабні музичні форми, монологічні оперні сцени, використання лейтмотивів та принципу конфлікту. Розгляд ораторії «Скорбна Мати» (1926) для мішаного хору, двох сопрано- solo та симфонічного оркестру на слова П. Тичини надав можливість виявити, що це перший в історії української музики твір цього жанру, написаний одразу з оркестровою партитурою (ораторія М. Вериківського «Дума про дівку-бранку Марусю Богуславку», 1923, у першій редакції була в супроводі фортепіано). Виявлено головні ознаки жанрового генотипу, характерні для ораторії «Скорбна Мати»: введення релігійних образів та сюжетики як вербальної основи (єдність трьох сюжетів: євангельського Божа Матір і Христос, онтологічного моління людини до Божої Матері, земного природа, Україна, люди), що згодом повернеться в українську музику лише на початку 1990-х років; інтонаційна едність з церковною музикою (введення пластів одноголосся, псалмодії, хоралу); використання великомасштабної музичної структури (три рівні побудови циклічна чотиричастинна, незалежність невеликих розділів у кожній частині, музичних форм у розділах); поєднання в драматургії епічної розповідності, ліричності і дієвих елементів видовищних дійств (протиставлення образів, виокремлення мікрокульмінацій в кожній частині); переважання хорових епізодів над сольними (кількість хорів більша, проте емоційно-психологічна складова у сольних епізодах не менш значуща). Підкреслено, що жанровими джерелами ораторій стали опера і пасіони. Із цими жанрами ораторію Я. Яциневича споріднюють масштабні сольні епізоди Божої Матері, психологізація і зміна її образу впродовж твору, використання форми діалогу між Марією і хором, що суголосно із «Stabat Mater», «Страстями» композиторів різних епох. Щодо стильових особливостей твору, наголошено на ознаках модерністського мисления композитора, серед яких — довільна інтерпретація поетичного тексту; тональні пошуки; полістильове нашарування жанрово-інтонаційних комплексів церковної стилістики, дзвоніння, плачу і скорботи, східного колориту, української народної пісні, маршової військової музики; свідоме використання лейттеми, лейтритму; звернення до ладограмонічного комплексу та фактурних прийомів різних епох з обов'язковим використанням колористичного звучання, дисонантних нашарувань, ускладнень горизонтальних та вертикальних поєднань, поліфонічних складних комплексів. Окреслено особливості авторського мислення Я. Яциневича: переважання мелодичного інтонування над декламаційним, введення здебільшого рухливих темпів, надання симфонічному оркестру ролі повноцінного учасника дії. Зазначені особливості хорової і камерно-вокальної музики Я. Яциневича дали змогу ідентифікувати стиль композитора. Визначено, що на початку ХХ століття українська, як і європейська музика зазнає стильових змін і модифікацій, внаслідок цього стало можливим поєднання різних стилістичних тенденцій навіть у музиці одного композитора. Протягом кінця ХІХ до першої третини ХХ століття в українській культурі набув розвитку музичний модернізм. В українському музичному модернізмі це співпало з активним впливом політичних та ідеологічних процесів (тоталітаризм, революції, війни, соцреалізм). Творчість Я. Яциневича також зазнала впливу модерністської естетики, як і музика більшості українських композиторів цього часу. Правомірно стверджувати, що музична творчість Я. Яциневича становить унікальну альтернативну версію українського модернізму, поширену в Україні лише до 1930-х років (за дослідженнями О. Шмурака). Я. Яциневич, як і багато інших композиторів-сучасників, зазнав різних політичних репресій від заборон друкувати й виконувати твори (1920-1), зміни сфери діяльності з музичної на інженерно-будівельну (1930-1) до вислання за межі території України і смерті на чужині (1940-і). Жоден із представників модернізму, як відомо, не є виразником одного стилю у його «чистому» вигляді. Натомість кожен митець у своїй творчості проходить шлях власної ідентифікації у сторону ускладнення. Такі ж процеси розвитку композиторського мислення прослідковуються у творчості Я. Яциневича, у результаті чого стверджується про інструменталізацію хорового письма, професіоналізацію та інтелектуалізацію творчого сприйняття митця поруч з іншими композиторами його доби. Дослідження життєтворчості Я. Яциневича залишається актуальним і надалі. Поле вивчення життєвого та творчого шляху композитора надзвичайно широке, і перед музикознавцями стоїть нелегке завдання заповнити «білі плями» у творчості митця, відродивши ще одну сторінку в буремній історії української музики.