Український камерно-інструментальний ансамбль ХХ століття: композиторська творчість та виконавська практика

Abstract

Актуальність теми дослідження. Камерно-інструментальне мистецтво є важливою частиною художнього дискурсу української культури. Камерна творчість українських митців синтезує у своїй художньо-діалогічній єдності стиль історичної доби, індивідуальну стилістику та відповідні виконавські форми, оприявнюючи сутнісні риси національної музичної культури у їхній художньо-історичній взаємозумовленості. Художній дискурс камерно-інструментального мистецтва маніфестує національну культурну ідентичність у її діалозі з декількома хвилями європейського авангарду та прагненням до оновлення виконавської виражальності, що віддзеркалює сутнісні зміни доби у дихотомії авторський задум — виконавське втілення. Запропоноване в дисертації розуміння окресленої проблематики зумовлене багаторівневістю художнього діалогу у просторі камерно-інструментальної культури. Художній діалог розглянуто як: – безпосередню взаємодію між виконавцем і композитором, що веде до розширення темброво-звукової палітри та інших виражальних засобів композиторських пошуків у камерно-інструментальній сфері; – діалог між автором та художнім стилем або стильовим напрямом доби, що впливає на формування етапно-трансформаційних змін в українській камерно-інструментальній культурі ХХ — початку ХХІ століття); – художньо-виконавський діалог, взаємодію інтерпретаторів у формуванні спільної доктрини виконавського втілення авторського задуму через схожість підходів, виконавсько-стилістичних рішень, спільне розуміння стильового образу автора та стильових наративів епохи, у якій він творив. Мета дослідження — виявити сутнісні ознаки камерно-інструментальної творчості у просторі української культури ХХ — початку ХХІ століття, її жанрово-стильові та виконавсько-стилістичні особливості як прояв художньої діалогічності між композиторським задумом та виконавською практикою. У рамках дослідження художній діалог інтерпретовано як інтерсуб’єктивну спрямованість дій та практик творчої особистості, їхню взаємодію з культурно-мистецькими шарами значень, втілену у структурно-семантичних компонентах авторського задуму. Як музикознавчий феномен, базований на діалозі дослідника з простором авторського задуму, його стильовою символікою, поетикою вислову та особливостями композиційного втілення, художній діалог уможливив на прикладі камерно-інструментальних пошуків українських композиторів простежити питомі взаємозв’язки між різними компонентами внутрішнього та зовнішнього простору музичного твору, що у процесуальності прояву ідентифіковано як діалог музичної традиції та новаторського її переосмислення. Дослідження художньої діалогічності процесу композиторської творчості на прикладі камерно-інструментальних здобутків дало можливість окреслити динамічний та множинний художньо-стильовий образ автора, розкрити особливості взаємодії митця з культурно-мистецьким середовищем та в цілому ідентифікувати шляхи розвитку камерно-інструментальної культури України як дихотомію традиції та новаторства відповідно до особистіснопасіонарного принципу формування етапності звершень митця. Художній діалог лежить в основі композиторської творчості і виконавської майстерності, є передумовою важливих камерно-інструментальних здобутків. Діалогічна взаємодія як пошук спільного прочитання авторського задуму є важливим аспектом діяльності камерно-ансамблевих спільнот. Дихотомія композитор–виконавець збагачує не лише стилістику композиторської мови, а й дає можливість простежити її новаційну атрибуцію у виконавському втіленні як формуванні аудіообразу митця та його задуму. У цьому контексті художній діалог як взаємодія між композиторським задумом і виконавськими засобами для його реалізації відобразив вплив особливостей композиторської техніки на розвиток виконавської палітри виражальних засобів. Цей діалог формується під впливом кількох факторів: вибір інструментів з відповідними можливостями; взаємодія між партіями як частинами цілого; спільне тлумачення художньо-образного контексту, що спрямовано на цілісне розуміння задуму композитора. Етапні звершення в українській камерно-інструментальній творчості можна класифікувати на основі основних історичних періодів становлення української державності. Ці періоди включають дореволюційний етап, добу державності (1917–1920), українсько-радянський період та епоху Незалежності. Проте така періодизація є доволі загальною і не відображає всіх специфічних особливостей розвитку камерно-інструментального мистецтва впродовж ХХ — початку ХХІ століття. Для більш скрупульозного аналізу було залучено художньо-діалогічний принцип етапно-стильової актуалізації, що ґрунтується на діяльності таких визначних постатей, як Микола Лисенко та Борис Лятошинський. Ці композитори стали символами двох ліній розвитку української музичної культури: академічної та модерної. Їхній внесок мав значний вплив на становлення та еволюцію камерної творчості в українській музиці, саме вони заклали нові естетичні парадигми у втіленні камерно-інструментального задуму. Особливо важливим у розумінні етапності становлення камерно-інструментальної творчості є феномен школи Лятошинського як своєрідного художньо-діалогічного середовища вчителя, його учнів та послідовників. Завдяки авангардним експериментам її представників камерна музика утвердилася як важливий компонент культурного життя України. Системний підхід до вивчення жанрово-стильового розвитку української камерної музики забезпечив глибоке розуміння її трансформацій протягом ХХ — початку ХХІ століття. На ранньоакадемічному етапі розвитку камерних жанрів спостерігається умовний розподіл між домашнім музикуванням і концертним виконавством. Академічний простір камерних жанрів поглинає всі набуті художньо-діалогічні риси, включаючи композиторські, просвітницькі та розважальні функції, при цьому поступово формується педагогічний компонент. Сучасний етап розвитку академічних камерних жанрів характеризується поєднанням композиторсько-виконавських, концертно-фестивальних і педагогічних елементів. Важливу роль у цьому процесі відіграє еволюція стилів, формування нових жанрових форм і творча мобільність. Ці періоди відображають важливі зміни у підходах до музичного мислення та синтезу, вплив пізньоромантичної естетики, проникнення технік європейських модерністів і авангардистів, а також формування самобутніх авторських стилів. Зміни також заторкнули роль виконавця, який тепер стає не просто інтерпретатором музичного задуму, а його співтворцем, що активно взаємодіє з музичним текстом. Однією з найважливіших тенденцій сучасної камерної музики є жанрово-видова мобільність, що передбачає використання різних ансамблевих складів. Серед них є як монотемброві і темброво-однорідні ансамблі, так і змішані ансамблі з акустичними трансформаціями, що засвідчило гнучкість композиторського мислення. Прагнення до експериментів породило нові жанрові форми, такі як інструментальний театр і перформанс. Велику роль відіграють темброво-сонорні експерименти, де тембр набуває нового значення як самостійний смисловий елемент, що значно впливає на характер і структуру музичного твору. Окремо слід виокремити етнічний компонент, що включає втілення архетипної образності через поєднання різних музичних інструментів, таких як екзотичні, народно-ужиткові, народно-академічні та академічні інструменти. Такі колаборації значно збагачують виразні можливості камерної музики та дозволяють створювати складні образно-значеннєві конструкції. Паралельно з авангардною тенденцією розвивалася й інша важлива лінія — переосмислення українського фольклору. Композитори зверталися до архаїчних пластів народної культури, використовували елементи неофольклору, що дозволило органічно поєднувати традиційні та інноваційні підходи. Це забезпечувало можливість глибокого втілення національних тем у сучасних камерних композиціях, збереження зв’язків з культурними коренями. У рамках другої хвилі авангарду особлива увага приділялася пошукам «нового звуку» в кожному окремому творі, що значно збагачувало композиторське мислення. З’явилися такі напрямки, як сонористика, електронна музика, конкретна музика, що втілювалися через специфічні виконавські техніки. Це відкрило нові горизонти для української камерної музики, розширюючи її можливості та вплив. Однією з характерних рис сучасної камерно-інструментальної музики є використання стилістичних синтезів, де переплітаються традиційні та сучасні підходи. Композитори часто звертаються до стилів минулих епох, експериментують з інноваційними виконавськими техніками, створюючи складні драматургічні форми. Такий підхід дозволяє інтегрувати національну тематику в сучасний контекст, використовуючи символіку та алегорії, що є важливими елементами ідентифікації української музики. Українська камерно-ансамблева виконавська школа відіграла важливу роль у популяризації досягнень композиторів, підтримуючи тісний зв’язок з творцями музики. У співпраці з музичними колективами композитори мали змогу експериментувати з новими формами виконання, розширювати інструментальний склад ансамблів і досліджувати нові темброво-колористичні можливості. Завдяки цьому процесу камерно-інструментальна музика розвивалася не лише в теоретичному, але й у практичному аспектах. Створення типології камерно-інструментальних творів українських композиторів в еволюційно-етапній єдності виявило такі напрямки: засадничий (твори М. Лисенка, Б. Лятошинського, В. Косенка та ін.), повоєнний традиційний (доробок Д. Клебанова, І. Шамо, А. Штогаренка та ін.), авангардний (пошуки Л. Грабовського, С. Крутикова та ін.), синтезуючий (композиції І. Карабиця, Є. Станковича, М. Скорика та ін.), «нова хвиля» (концепти Ю. Гомельської, С. Зажитька, В. Рунчака, А. Чібалашвілі та ін.). Наукове осмислення взаємодії між жанрово-стильовим наповненням музичного твору та його сценічною інтерпретацією є ключовим у аналізі сучасної камерно-інструментальної музики. Виконавці створюють оригінальні інтерпретації камерних творів, використовуючи різні підходи — лірикопатетичний, експресивно-драматичний, епічний, колористичний і тембровосонорний. Кожен з них дозволяє досягти особливої виразності й емоційності у виконанні. Виняткову роль у цьому процесі відіграє колективна співтворчість виконавців камерних ансамблів. Взаємодія між учасниками ансамблю базується на постійному діалозі та узгодженні художніх ідей, що стає фундаментом для органічного втілення авторського задуму. Виконавська інтерпретація формується в процесі обговорення та експериментів, що створює унікальне сценічне втілення кожного твору. Таким чином, розвиток української камерно-інструментальної музики другої половини ХХ століття був тісно пов’язаний із творчими експериментами композиторів, їхньою взаємодією з виконавцями та колективним процесом художнього діалогу. Ці процеси забезпечили нові напрямки у розвитку камерно-інструментальної творчості, заклавши основи для подальшого зростання й еволюції сучасної української музики. Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше: – камерно-інструментальну творчість українських композиторів ХХ — початку ХХІ століття розглянуто в аспекті художньо-стильової та художньо-виконавської діалогічності та досліджено у нерозривній єдності композиторської і виконавської творчості; – проаналізовано динаміку жанрового та виконавського поля камерноінструментальної творчості як цілісної системи, що сформувалася в результаті художнього діалогу між академічною традицією, національною культурою та авангардними пошуками ХХ століття; – введено до наукового обігу пласт української камерно-інструментальної музики ХХ — початку ХХІ століття, показового з точки зору художнього діалогу композитор — виконавець. Набуло подальшого розвитку дослідження: – ролі камерно-інструментальної творчості у формуванні національного дискурсу української культури; – основних векторів та форм презентації камерно-інструментальної культури у дискурсі концертно-виконавської та фестивальної діяльності; – сучасних форм камерно-інструментальної творчості у їх взаємодії з новітніми технологіями в просторі музичної культури України. Практичне значення дослідження полягає у взаємозумовленості отриманих результатів: 1. Збагачення камерно-інструментальної виконавської практики. Результати дослідження можуть бути використані професійними виконавцями для більш глибокого розуміння камерно-інструментальної музики українських композиторів. Це дозволить інтерпретувати твори з більшою точністю і стилістичною відповідністю авторському задуму. Дослідження може стати джерелом натхнення для виконавців, сприяючи розвитку майстерності в контексті інтерпретації творів на основі художньо-діалогічного підходу. 2. Освітня компонента. Матеріали дослідження можуть бути використані для розробки лекційних курсів «Історія української музики ХХ століття», «Історія камерного виконавства», у формуванні навчальних програм з курсів «Камерний ансамбль» та «Квартет» у вищих музичних навчальних закладах України, а також для створення методичного посібника, призначеного для студентів та викладачів класу камерного ансамблю. Результати дослідження можуть слугувати основою для створення методичного забезпечення для студентів та викладачів, які спеціалізуються на камерно-інструментальному виконавстві. Це допоможе розвивати нові педагогічні підходи до викладання камерної музики, особливо її новаційно-експериментального контенту. 3. Дослідницькі обрії. Висновки дисертаційної роботи розширюють предметне поле дослідження музичного мистецтва України ХХ — початку ХХІ століття, визначають основні тенденції та специфіку розвитку камерної культури у багатовекторному художньому діалозі. Отримані результати можуть бути використані в подальших мистецтвознавчих, культурологічних та інших гуманітарних студіях в осмисленні особливостей впливу камерно-інструментальної творчості на розвиток культури України ХХ століття. Практична апробація: Автор дисертаційного дослідження упродовж 2022–2023 років організував на батьківщині у м. Сінін (провінція Цінхай, КНР) цикл камерно-інструментальних концертів зі скрипкових творів українських та європейських композиторів. Разом з відомим китайським скрипалем Чжао Лейєм як піаністансамбліст взяв безпосередню участь у цих імпрезах: – в Громадському культурному центрі міста Сінін провінції Цінхай (КНР, серпня 2022 року), у концерті поряд з сонатами для скрипки і фортепіано № 1 та № 5 Л. ван Бетховена прозвучала скрипкова соната Б. Лятошинського (1926) та «Sonata piccola» Є. Станковича; – у Великому театрі Цінхай (м. Сінін, провінція Цінхай, КНР, 28 квітня 2023 року), у концертному виступі поряд з Сонатою для скрипки і фортепіано Ля мажор FWV 8 С. Франка (1886) було виконано Сонату для скрипки і фортепіано ля мінор, ор. 18 В. Косенка та Сонату для скрипки і фортепіано № 1 М. Коляди; – в Залі прийомів міста Сінін (провінція Цінхай, КНР, 24 липня 2023 року), в концерті прозвучали скрипкові сонати in D та in Е П. Гіндеміта та дві сонати для скрипки і фортепіано № 1 (1963) та № 2 (1993) М. Скорика.