Неофольклористичні тенденції у творчості Михайла Вериківського та перспективи їх втілення в сучасній українській музиці

Abstract

Розглянуто творчість Михайла Вериківського в контексті розвитку неофольклоризму в українській музиці. Використано комплексний підхід до вивчення творчості означеного митця, в якому поєднуються загальнонаукові методи аналізу, синтезу, узагальнення та спеціально-наукові — джерелознавчий, історичний, жанровий, стильовий. З’ясовано передумови неофольклористичних пошуків Михайла Вериківського: музичні традиції родини та рідного міста Кременець, творче засвоєння педагогічних настанов Болеслава Яворського під час навчання в Київській консерваторії, соціокультурний контекст 1920-х років. Виявлено у творах композитора такі ознаки творчого методу й риси стилю неофольклоризму, як: звернення до обрядової архаїки, жанрових і структурних архетипів українського пісенного й інструментального фольклору, поєднання глибинних засад фольклорного мислення з технікокомпозиційними й стилістичними засобами доби модернізму (емансипація дисонансу, новоладові пошуки, динамізація метро-ритмічного й фактурного чинників, поліфонізація музичної тканини, інтеграція горизонталі й вертикалі за принципом інтонаційної спільності, багаторівневе відтворення ладового й логіко-конструктивного потенціалу теми тощо). Узагальнено неофольклористичні тенденції, які в українській музиці започаткував Михайло Вериківський: перша — звернення до автентичних народно-поетичних текстів (ораторія «Дума про дівку-бранку», 1923); друга — створення оригінальних творів на народну тему (неофольклористичних композицій) у камерній інструментальній музиці («Пʼять пʼєс на народні теми для струнного квартету», 1921) та симфонічній музиці («Веснянки», 1924); третя — формування нових різновидів жанрів професійно-академічної творчості на основі глибокого проникнення композиторів у фольклорну систему художнього мислення (фольк-ораторія, фольк-балет, фольк-сюїта, фольк-квартет тощо). Зроблено висновок, що Михайло Вериківський є одним із фундаторів неофольклоризму в українській камерно-інструментальній, симфонічній, вокально-симфонічній та балетній музиці, який розвинув на новому рівні інтенції Миколи Лисенка та Миколи Леонтовича і сприяв формуванню епіко-драматичного та обрядово-міфологічного образно-жанрових векторів українського музичного неофольклоризму