Кларнет у фортепіанних тріо: художньо-виразові ансамблеві можливості та їх реалізація (В. Моцарт, Й. Брамс, Ю. Іщенко)

Abstract

Говорячи про музичне виконавство, найчастіше акцент робиться на зонах, пов’язаних суто з проблемами виконавців (технічними, методичними, психологічними тощо). Однак необхідно розуміти, що основою виконавства на будь-якому інструменті є його репертуар. Тому, звернення до проблем репертуару, визначення найбільш знакових творів та аналіз їх специфічних ознак є актуальним як для теоретичного узагальнення, так і для кожного виконавця окремо. Зазначимо, що говорячи про виконавський репертуар, слід враховувати, що левову його частку складають твори, які потребують колективного музикування, а саме різні за складом камерні ансамблі. Робота в таких колективах потребує від виконавців додаткових професійних навичок, одна з яких полягає у чіткому розумінні своєї ролі в заданому творчому процесі. Визначення цієї функції є важливим та необхідним, адже вона є досить мобільною і буде залежати як від стильового контексту, так і від загального тембрового рішення. Останнє багато в чому є вирішальним, адже роль кожного з виконавців, ступінь його автономності безпосередньо залежить від обраного композитором складу виконавців і специфіки їх взаємодії, а саме – умовно монотембровий склад (струнний або духовий) чи політембровий. Зауважимо, що в політембрових ансамблях принципи взаємодії будуть більш складними, адже кожний інструмент має власні інструментальні характеристики, тембральні якості та художньо-технологічні засоби вираження. В ансамблі ці якості підпорядковуються законам сумарного вираження для художнього втілення авторського задуму і призводять до певної нової якості звучання кожного інструмента окремо й ансамблю загалом. Але досягнення цього результату потребує від виконавців не тільки актуалізації базових професійних навичок, таких як розвинений музичний слух, пам'ять та почуття ритму, а й значної корекції навичок сольного музикування. Необхідними стають інтонаційна вивіреність звучання інструментів з різними «музичними амплуа», узгодження темпу, метроритму, динаміки, артикуляції, усвідомлення жанрово-стильових особливостей виконуваного ансамблевого твору, розуміння фактурно-рольового та функційного співвідношення ансамблевих партій. Останні завдання є визначальними, адже саме ці співвідношення корегують підхід до побудови ансамблевої цілісності. Однак, вирішення даного питання найчастіше лежить в суто практичній сфері і не має достойного теоретичного узагальнення. Тому обраний в роботі аспект – розгляд специфіки формування цілісного ансамблю крізь призму аналізу фактурно-рольового та функційного співвідношення ансамблевих партій – вважається доцільним і таким, що визначає актуальність дослідження. Особливе місце в сфері камерно-інструментальної музики займає фортепіанне тріо. Своєю популярністю цей жанр завдячує не в останню чергу саме своїм політембровим якостям, «уособленням» кожної інструментальної «одиниці», виокремленням її темброво-специфічних характеристик. Саме темброва різнорідність давала композиторам можливість різнохарактерного представлення музичної думки, її образного втілення. Традиційним складом фортепіанного тріо вважається фортепіано, скрипка та віолончель. В такому тембровому рішенні даний жанр широко використовується в композиторській практиці та користується заслуженою популярністю. Однак існує багато прикладів тріо з іншим складом виконавців, вагому частину з яких складають фортепіанні тріо за участю кларнета. До камерного жанру саме з таким тембральним рішенням (обов’язкова присутність клавіру та кларнету +скрипка/флейта/віолончель/ фагот, тощо) зверталися композитори абсолютно різних стильових напрямків. Твори в такому складі писали В. А. Моцарт, Л. Бетховен, Ф. Мендельсон, Й. Брамс, М. Брух, Б. Барток, Ю. Іщенко, Є. Станкович та інші. Найчастіше вони визначались авторами саме як тріо, але могли мати й інші жанрові визначення як наприклад «Концертштюк для кларнета, бассетгорна і фортепіано» Ф. Мендельсона або ж «8 п’єс для кларнета, альта та фортепіано» тв. 83 М. Бруха. Композитори звертаючись до кларнета як ансамблевого учасника, орієнтовані на специфічні темброві можливості кларнета, на емоційність та надзвичайно багатий спектр виражальних можливостей цього блискучого інструмента. Однак безумовно, роль кларнета, його значення у формуванні цілісної звукової картини на кожному історико-стильовому етапі була різною. І тому обраний в роботі підхід, звернення до знакових творів різної стильової орієнтації дозволяє простежити за процесом цієї видозміни. Так аналіз Тріо В. А. Моцарта КV 498 дозволив виявити, що композитор значно розширив виразові можливості кларнета використовуючи його не тільки як «співаючий інструмент», а й як досить мобільний інструмент, швидко реагуючий на всі повороти звукового сюжету твору. Тобто інструмент використовується автором не тільки як носій основного мелодико-тематичного матеріалу, а й як учасник активних діалогічних процесів. Безумовно, ансамблеве виконання Тріо вимагає високого рівня спільної художньої дії інструменталістів, яка забезпечує синхронне звучання всіх партій, збалансованість в силі їх звучання, узгодженість прийомів звуковидобування кожного інструмента. Виконання цих вимог ґрунтується на вмінні слухати загальне звучання ансамблю та усвідомленні рольової участі у спільному виконавському задумі. Зазначено, що найважливішою умовою творчого проникнення в художній зміст Тріо В. А. Моцарта є особистісне осмислення сутності композиції з опорою на колективний характер процесу тлумачення музичного твору. Саме такий підхід є своєрідним гарантом точності і якості кінцевого результату. Тріо а-moll тв. 114 Й. Брамса є прикладом романтичного трактування кларнету, передусім як тембру ліричного. Саме кларнету у творі доручені як ліричні пісенні мелодійні проведення, так і напружені драматичні речитативні декламації. Кларнет яскраво показує себе у віртуозних пасажах, які блискуче звучать у різних регістрах, ритмічних і фігураційних поєднаннях. Композитор представив тембральну природу кларнета у всій її багатобарвності – матовий тембр низького регістру, розповідний та милозвучний характер середнього регістру, блиск і яскравість верхнього регістру. Звукова тканина Тріо тв. 114 Й. Брамса відрізняється високою насиченістю, особливою об'ємністю, в тому числі і багато в чому за рахунок поєднання мелодично самостійних ліній кожного інструмента ансамблю. При всій наповненості викладу фактури ансамблю, йому властива ретельна розробленість, деталізованість, органічність ансамблевого письма, бездоганне поєднання інструментальних тембрів. Тому виконання твору вимагає найвищого рівня професійної майстерності учасників ансамблю. При цьому важлива не тільки демонстрація віртуозного володіння своїми інструментами, а й відчуття автономності партій у поєднанні з максимальним прагненням кожного ансамбліста бути рівноправним у досягненні єдиної художньої мети – створення яскравої і переконливої інтерпретації. Тріо Ю. Іщенка (2015 р.) є прикладом ліричного амплуа кларнету. Кожен інструмент в ансамблі є носієм певного образу-амплуа, художні властивісті якого проявляються за допомогою тембру — спектру звукових якостей, що виокремлюють його у сукупно-інструментальному звучанні. Тріо не відноситься до надто технічно складних, віртуозних творів, проте потребує від виконавців майстерного володіння інструментами. Автор різноманітно розвиває інструментальні партії і створює великий простір для фантазії виконавців. В тріо Ю. Іщенка учасники камерного ансамблю, з одного боку, знаходяться в рівноправних відносинах і є умовно автономними, з іншого – вони перебувають в інтонаційно-тематичній єдності. Виконання цих вимог ґрунтується на вмінні слухати загальне звучання ансамблю та усвідомленні рольової участі у спільному виконавському задумі. Таким чином, обраний вектор дослідження є цікавим та перспективним перш за все для виконавців-ансамблістів, адже дозволяє точніше розуміти процес роботи при колективному музикуванні, результатом якого є створення цілісної виконавської інтерпретації.