Еволюція вокального стилю бароко та його відображення в українській концертно-виконавській практиці XXІ століття

Abstract

Процес інтеграції українського вокального виконавства у світове музичне мистецтво має інтенсивний характер і сприяє розвитку засад сучасної методики співу. За рахунок осмислення актуальних виконавських традицій на українській сцені з’являються нові мистецькі практики, змінюються підходи до трактування усталених видів вокальної діяльності. Впровадження нової традиційності з особливою активністю відбувається у галузі виконання старовинної вокальної музики, створеної у період доби бароко. Вокальна спадщина вказаного періоду займає значний відсоток у репертуарі українських співаків, а на сучасній концертній сцені з’являються виконавці, які присвятили свій творчий шлях виключно популяризації барокової музики. Здійснюється й активний пошук манер виконання, максимально стилістично наближених до історично достовірної манери співу, складеної у добу Бароко. Наукове обґрунтування творчого мистецького проєкту полягає в теоретичному осмисленні процесу еволюції вокального стилю бароко, виникнення сучасних підходів до виконання барокової музики українськими співаками, аналізі відповідних вокальних практик, що здійснюється з метою розробки засад сучасної методики роботи над старовинними творами у класі сольного співу. 3 Теоретична і практична складові творчого мистецького проєкту у сукупності є спрямованими на комплексне розкриття деталей процесу побудови виконавських інтерпретаційних версій старовинних творів із залученням актуальних різновидів вокальної техніки, що включає й реставрацію окремих елементів старовинного бельканто. З цією метою у роботі детально аналізується еволюція барокового вокального стилю, здійснюється періодизація процесу його розвитку, що включає чотири форми, які різняться за розвитком вокальної техніки та виконавськими традиціями. Зокрема, ми виділяємо ранньобарокову модель співу (кінець XVI століття – друга третина XVIІ століття), кристалізовану у творчості К. Монтеверді на основі переосмислення співацьких традицій італійських шкіл кінця XVI століття, в основі якої лежав принцип декламаційності, превалювання чітко артикулюваного слова над кантиленністю. Наступною вокально-технічною формою у нашому дослідженні виступає французька барокова модель (друга половина XVII століття – перша половина XVIIІ століття) – формування якої відбулося на основі синтезу ранньобарокової співацької техніки з народно-побутовою, що розвивалася на території Франції. В той же період на території Італії склалася традиція bel canto, виражена у комплексно сформованій методології вокальних навичок, яка дозволила у короткий термін розвинути мистецтво співу та природу людського голосу до надзвичайно віртуозних форм. Нарешті, твори пізньобарокового періоду (середина XVIIІ століття) демонструють передумови до формування нового типу вокальної техніки, що розвиває традиції bel canto, проте базується на кантиленному звуковидобуванні, уможливлює застосування трьох регістрів голосу у жінок та грудно-черевне дихання. Процес впровадження в концертну практику вокальної барокової музики на сцені триває понад сто років і має усталені традиції, адже тенденція до відновлення цього історичного музичного пласта з’явилася на 4 початку ХХ століття, коли було заново відкрито музику Й. С. Баха та Ґ. Ф. Генделя. Інструментальні твори, а пізніше й вокальні опуси цих композиторів швидко увійшли до репертуару музикантів і в останній третині ХХ століття дали поштовх до пошуків у сфері реставрації характеру самого старовинного звучання. Таким чином в музичній практиці склалося декілька основних підходів до інтерпретування старовинної музики, кожен з яких відрізняється за сутністю та комплексами виражальних засобів. Ми класифікуємо їх як академічний – сформований на основі виконавських традицій ХХ століття та автентичний – спрямований на відновлення на практиці старовинних барокових звукових ідеалів. Аналіз масиву виконавських версій дозволив виділити і синтезований тип інтерпретування старовинної музики, в якому поєднуються засоби виконавської виразності, що виникли і були поширені у різні періоди розвитку вокальної техніки. Застосування даної типології у процесі дослідження традицій виконання барокової музики в Україні продемонструвало, що наприкінці ХХ століття більш поширеним був академічний тип виконання. Натомість в останнє десятиріччя починає розвиватися і автентичний тип інтерпретування старовинної музики. Здійснений аналіз виконавських версій, що його репрезентують, дозволив виокремити та дослідити щонайменше три різні технологічні моделі засобів вокальної виразності, застосовуваних співаками під час виконавсько-стильової реконструкції вокальних творів бароко різних періодів. Це – ранньобарокова вокально-технічна модель, виконавська модель «класичного» бароко та відповідний комплекс виражальних засобів, що відтворює виконавську форму пізньобарокового періоду. Даний підхід виявився й ефективним інструментом аналізу самого процесу стильової реконструкції барокових творів у практиці сучасних співаків. Усвідомлення способів відтворення вокальних традицій 5 дозволило побудувати в межах практичної складової творчого мистецького проєкту серію виконавських версій старовинних творів синтезованого типу шляхом застосування окремих елементів барокових виконавських технік на основі превалювання академічного підходу до звукоутворення. Зокрема, під час побудови виконавської версії твору К. Монтеверді увага приділялася відтворенню принципу декламаційності, підкресленню артикуляційного начала відповідно до традицій ранньобарокової техніки співу; у роботі над інтерпретаційною версією арії А. Кампра нами було використано елементи орнаментики, притаманні французькій бароковій моделі співу. У ряді творів А. Скарлатті, А. Лотті, К. Ф. Поллароло та А. Кальдара, які відносяться до періоду «класичного» бароко, ми частково реставрували елементи старовинних способів голосотворення та дихання; у творах Ґ. Ф. Генделя, Н. Порпори та Дж. Б. Перґолезі застосували академічний підхід, трактуючи тексти творів у традиціях, притаманних театру пізньої доби.