Короткий опис(реферат):
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 025 «Музичне мистецтво» (галузь знань 02 «Культура і мистецтво»). — Національна музична академія України імені П. І. Чайковського, Міністерство культури та інформаційної політики України, Київ, 2022. Актуальність. «Розширені техніки гри» на традиційних музичних інструментах («extended techniques») стали одним із провідних напрямків у розвитку академічного музичного мистецтва протягом ХХ століття та у наш час. Наразі складно назвати ім’я сучасного композитора, який ніколи б не звернувся до застосування певних методів звуковидобування з системи «extended techniques». До того ж володіння «розширеними техніками» є обов’язковим умінням для музиканта, котрий спеціалізується на виконанні опусів Новітнього часу. З огляду на високий ступінь практичної актуальності, питання «розширених технік» висвітлюється у великому корпусі дослідницької літератури. Втім, науковці аналізують різні аспекти їхнього залучення здебільшого щодо гри на духових і струнних інструментах. Водночас відсоток праць, присвячених «розширеним» фортепіанним технікам, є значно меншим. Однак «extended piano techniques» є актуальним і важливим явищем для сучасного фортепіанного виконавства, доказом чому є наявність великої кількості композицій з їхнім використанням. Зважаючи на те, що розвідки, де аналізуються «розширені» фортепіанні техніки, насамперед належать американським та європейським науковцям, відповідно й аналітичним матеріалом їхніх досліджень здебільшого є композиції, що написані закордонними авторами. Утім, у контексті застосування «extended piano techniques», творчій доробок українських композиторів є так само показовим. Тому з’ясування різних аспектів явища «розширених технік» та ілюстрація їхнього застосування прикладами творів для фортепіано соло сучасних вітчизняних авторів обумовило актуальність і практичну значущість дисертаційної роботи. Висвітлення саме цієї частини репертуару сприятиме його популяризації серед виконавців академічної музики Новітнього часу. Наукова новизна. Явище «розширених технік гри» загалом і фортепіанних, як їхньої невід’ємної частини, отримало поштовх до власного розвитку ще на початку ХХ століття, проте активна трансформація прийомів Ғ накопичення їхньої кількості, урізноманітнення видів — продовжується дотепер. Найбільша проблема, що ускладнює вивчення цього феномена та формування засад, на ґрунті яких він має бути дослідженим, пов’язана з тим, що теорія «розширених технік» перебуває у стадії становлення. У цьому контексті, було продемонстровано, що невизначеність термінологічного апарату, суперечки стосовно належності тих чи тих способів звуковидобування до системи «extended techniques», відсутність визначених параметрів, що характеризують саме «розширені» прийоми звуковидобування, однобічні підходи до їхньої типології Ғ є питаннями, які вимагають розв’язання. У дисертації зроблено спробу впорядкувати термінологію і об’єднати позиції американських, європейських та українських дослідників. Це стало можливим завдяки ґрунтовній характеристиці та різнобічному аналізу існуючої на сьогодні наукової літератури, де розглядаються численні аспекти явища «extended techniques». Таке поглиблене вивчення масиву наукових джерел дало змогу, з одного боку, усвідомити сучасний стан теорії, з іншого Ғ сформувати власне бачення проблеми. Визначення варіативності застосованої термінології, її порівняння, певний статистичний аналіз ступеня використання та проблеми адаптації національними мовами дозволив зробити системний огляд різних підходів до вивчення феномена «розширених технік», започаткованих в американському та європейському музикознавстві. У такий спосіб уперше було узагальнено історію розвитку та впровадження терміна «extended techniques» і проаналізовано синонімічний термінологічний ряд, що залучається дослідниками стосовно визначення цього явища. Окрему увагу приділено самому термінові, оскільки переважна більшість науковців залишає проблему дефініції «розширених» способів гри поза увагою. Було окреслено власний підхід до українського варіанту поняття «extended techniques». На користь дослівного перекладу з англійської — «розширені техніки» — наведено низку причин: лінгвістичних, термінологічних і практичних, які видалися достатнім підґрунтям для аргументації використання саме цього терміна. У дисертації розмежовуються «розширені» та традиційні прийоми гри. Зокрема, обґрунтовано, що «розширеними техніками» слід називати ті способи звуковидобування, що є запозиченими з груп інших музичних інструментів. «Extended techniques» розширюють сформований до початку ХХ століття арсенал традиційних методів гри та передбачають специфічну фіксацію, що відрізняється від традиційної пʼятилінійної нотації. Вони застосовуються на тих частинах інструмента, виконання на яких не передбачалось на етапі його конструювання та утворюють нетипові ефекти на кшталт звучання інших музичних інструментів тощо. У контексті «розширених технік», презентовано власне тлумачення поняття «extended piano techniques». Зокрема, «розширеними» визначено прийоми, що впроваджено як допоміжний інструмент розширення звукових можливостей «класичного» рояля та збагачення усталеної палітри його традиційних засобів виразності. Реалізація «розширених технік» не передбачає гру на клавіатурі завдяки вертикальному натисканню пальцями клавіш (позиція Л. Ваеса), однак і не виключає застосування клавіатури інструмента. Залучення «extended techniques» націлене на нетипове фортепіанне звучання, тому процес звукоутворення відбувається у відмінній від класико-романтичної епохи манері гри. Власне, реалізація «розширених» фортепіанних технік передбачає гру за допомогою долоні, кулака, передпліччя, ліктя тощо. Крім того, їхнє втілення відбувається завдяки використанню додаткових скляних, металевих і дерев’яних предметів і т. ін. Окрему увагу приділено різним типам фортепіано ХХ століття, серед яких: «ординарне», «струнне», «перкусійне», «препароване», «розширене», «посилене», «кнопкове», «смичкове», «темброве», «мікрохроматичне» та ін. З огляду на те, що музикознавці переважно ототожнюють ці різновиди фортепіано з явищем «розширених» фортепіанних технік, виникла необхідність охарактеризувати всі зазначені типи та проакцентувати їхні суттєві відмінності. З’ясовано, що, насамперед, ці інструменти відрізняються за способами звуковидобування, проте виконання на більшості з них передбачає радикальне втручання в їхню внутрішню будову. Спираючись на розроблену в дисертації класифікацію типів фортепіано ХХ століття та тлумачення поняття «extended piano techniques», доведено неможливість залучення явища препарації інструмента до системи «розширених технік». Зокрема, аргументовано, що лише декілька видів фортепіано, а саме — «струнне», «перкусійне», «темброве» та «розширене» — придатні до втілення «extended piano techniques», оскільки їхня внутрішня будова не зазнає жодних фізичних трансформацій. У цьому контексті найуніверсальнішим інструментом було визначено «розширене фортепіано», адже на ньому можливо відтворити всі нетрадиційні прийоми звуковидобування, що використовуються на клавішах, струнах та інших частинах інструмента (педальний механізм, дерев’яний корпус тощо). У роботі запропоновано впорядкування «розширених технік» за місцем їхньої реалізації на фортепіано. У такий спосіб презентовано чотири типи нетрадиційних методів гри — на клавіатурі, на струнах, одночасне застосування струн і клавіатури, залучення інших частин рояля. Цей розподіл дав змогу сформувати дві групи «розширених технік»: універсальні, що використовуються як на клавішах, так і на струнах (глісандо, кластер, піцикато, приглушення); спеціальні, що придатні до застосування на одній частині інструмента, наприклад, лише всередині (шкрябання, дряпання, висмикування, дзинчання, демпфування струн тощо). Охарактеризовано універсальні «розширені» прийоми на матеріалі творів для фортепіано соло сучасних українських і зарубіжних композиторів, переважну більшість яких було введено до наукового обігу вперше. Досліджено та порівняно існуючі на сьогодні типології «розширених» фортепіанних технік, що представлені у роботах виключно зарубіжних науковців. Це дало змогу з’ясувати, що нетрадиційні прийоми гри розподіляються: «за місцем реалізації на інструменті» (Б. Хінклі); «за часовим періодом впровадження у сучасних творах» (Р. Іші); «за станом» — «активні» та «пасивні» (Ж.-Ф. Пру); «за ступенем невідповідності традиційним способам фортепіанного звуковидобування» (Л. Ваес). Спираючись на різноманітні підходи до впорядкування «розширених» фортепіанних технік, було виявлено, що музикознавці типологізують «розширені» прийоми як окремий феномен, не підпорядкований змістовній складовій твору. Одначе такий підхід, по-перше, обмежує сприйняття явища «extended piano techniques» як цілісної системи; по-друге, не дає змоги фокусувати увагу саме на причині залучення тих чи інших нестандартних способів гри — художній ідеї, образній сфері композицій тощо. Саме тому постала необхідність створити нову типологію, що немає на меті охопити весь арсенал «розширених» фортепіанних технік, натомість звертає увагу на контекст опусу, як основний чинник впровадження будьяких методів звуковидобування, зокрема, нетрадиційних. Матеріалом, на якому було апробовано типологію, стали твори для фортепіано соло українських авторів другої половини ХХ — початку ХХІ століття: В. Кияниці, А. Кобзар, А. Корсун, В. Рунчака, В. Цанька, О. Шмурака та І. Щербакова. Було з’ясовано, що зазвичай обираються саме ті «extended piano techniques», які здатні найвиразніше передати різні образні сфери та найповніше розкрити художній зміст конкретного опусу. Оригінальність запропонованого підходу полягає у дослідженні способів залучення «розширених» фортепіанних технік. Відповідно, було презентовано їхній розподіл за трьома ознаками: «за кількістю», «за мірою використання» та «за кількістю виконавців». Запропонована типологія дала можливість впорядкувати «extended piano techniques» відповідно до смислових настанов конкретного твору; окреслити взаємовідношення ідеї та обраного методу звукоутворення; продемонструвати, що «розширені» способи застосовуються у поєднанні з традиційними прийомами фортепіанного звуковидобування; виявити співвідношення між нетиповими та «класичними» техніками. За допомогою представленої типології стало можливим не лише впорядкувати різноманітні «extended piano techniques», а й спростити опанування сучасного репертуару.