Англійська оркестрова музика доби модернізму: від змісту до жанру

Abstract

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 025 «Музичне мистецтво» (галузь знань 02 «Культура і мистецтво»). — Національна музична академія України імені П. І. Чайковського, Міністерство культури та інформаційної політики України, Київ, 2022. Актуальність. Англійська оркестрова музика доби модернізму утворює безпрецедентно великий і художньо багатий масив композиторської творчості. Він є основою британської музичної культури означеного періоду і водночас важливим сектором загальноєвропейського модерністського мистецтва. Долучення цього сектору до європейських контекстів дозволяє скласти значно об’ємнішу картину розвитку оркестрового інструменталізму в історії західної музики кінця ХІХ — першої половини ХХ століття. Деякі оркестрові твори англійського музичного Ренесансу («Енігма»- варіації й «Помпезні та церемоніальні марші» Едварда Елгара, «Планети» Ґустава Холста) визнані культовими творами, значення яких вийшло далеко за рамки специфічно-музичної, національної та епохальної актуальності — адже їх упізнавані образно-інтонаційні маркери нині входять до слухового досвіду пересічних слухачів. Саме тому наявні у дисертації зразки взаємодії академічної опус-традиції із сучасними неакадемічними формами функціонування музики є важливим науковим напрямком. Актуальність розробки теми, яка на сьогодні залишається лише частково розкритою в українському музикознавстві, полягає у: 1) подоланні практики ізоляції англійського модерністського оркестрового феномену через його координацію з європейськими композиторськими здобутками; 2) уточненні його художньо-історичного місцеположення у співвідношенні з минулим та майбутнім; 3) виправленні ситуації «невідомості» (критично недостатнього висвітлення), що утворилася навколо імен англійських митців та їхніх опусів. Наукова новизна. Наукова новизна роботи підтверджується наявністю у ній системного підходу до англійського інструменталізму кінця ХІХ — першої половини ХХ ст. як цілісного, історично зумовленого жанрово-видового явища. У його межах: конкретизовано поняття англійського музичного Ренесансу; розроблена стадіальність англійського музичного модернізму; концептуалізовано поняття англійського симфонізму модерністської доби; запропонована авторська типологія модерністської програмності та обґрунтовано погляд на програмність крізь призму сучасної теорії інтермедіальності. Вперше у вітчизняному музикознавстві розроблений спектр жанрово-стильових тенденцій англійської оркестрової музики означеного періоду та пропонується її характеристика на підставі специфіки програмного змісту. Зазнає подальшого розвитку вітчизняна теорія програмності (положення Л. Кияновської). Розширюються окремі положення теорії музичного модернізму О. Корчової. Висуваються авторські поняття образно-інтонаційного типажу та функційної трансформації музичних творів. Включається до вітчизняного наукового обігу низка маловідомих англійських оркестрових творів. Результати дослідження. Предметно проаналізовано дев’ять опусів різної жанрової приналежності: симфонія, концерт, сюїта, поема, увертюра, варіації, марші. Ці жанри розглядаються в їх взаємозв’язку із екстрамузичними та інтрамузичними змістами. До перших належать: зміст історичний (соціально-політичний); зміст культурний (загальноєвропейський та національний); зміст ментальний). Другі, інтрамузичні змісти складають такі компоненти: зміст художній (ідейно-концепційний, образний); зміст конструктивно-музичний (композиційний, тематичний, жанрово-інтонаційний, ладогармонічний, метроритмічний, тембровий, стилістичний, стильовий). Першочерговим аспектом роботи була діагностика феномену новоанглійського музичного Ренесансу як невід’ємної складової доби модернізму. Для цього уточнено його назву саме як англійського Ренесансу, переглянуто в бік розширення хронологічних меж, узгоджено його перебіг із закономірностями музичного модернізму та розроблено внутрішню періодизацію. У ній виділяємо чотири етапи: формування, утвердження, ускладнення та завершення. Від етапу до етапу спостерігаємо кількісне зростання іменної щільності представників, із чого робимо висновок про послідовне нарощення творчої продуктивності національної школи загалом. Важливим результатом діагностики англійського музичного Ренесансу є численні факти підтвердження підйому, стабілізації та розквіту національної версії симфонізму. У світлі теорії стадіальності показово, що локальна англійська стадія стабілізації співпадає із глобальною європейською стадією дестабілізації жанрової системи. У жанровій панорамі циклічна й переважно векторна за драматургією симфонія традиційного типу не займає центрального положення. Натомість, першорядне місце посідають «клаптикові» звукові картини, мініатюрні фактурно-мелодичні «рухи», або ж масштабні твори сюїтного типу, організовані на засадах іншого типу циклічності — мозаїчного. Разом зі зміною жанрової домінанти змінюється і домінанта образності: дія та суб’єктивна рефлексія поступаються місцем зображальності та об’єктивному спогляданню. Естетико-стильовий план виглядає суттєво «романтизованим», а однозначно антиромантичні стильові явища доби модернізму представлені мало, як, наприклад, конструктивізм (який частково проступає у стилістиці «Марсу» Ґ. Холста). Сукупна стильова картина позначена різноманітністю модерністських складників: постромантизм, імпресіонізм-символізм, неокласицизм, окремі прояви експресіонізму, а пізніше (наприклад, у M. Тіппетта) — і впливи авангардної стилістики. Найширше були розвинені ліричний, епічний, лірико-епічний та епіко-драматичний типи симфонізму. Менш активно розвивався драматичний та лірико-драматичний симфонізм. Щодо симфонічних типів згідно з природою образності, тут акцент зроблений на принципах картинності та комічності. У дослідженні простежено вплив національних ментальних чинників на англійську оркестрову музику доби модернізму та виокремлено інтонаційні маркери англійськості. В національному варіанті музичного модернізму присутня значна частка класико-романтичного «консерванту», завдяки чому у сучасних наукових розробках він отримав статус амбівалентного. Такий стан речей пов’язуємо з генетичними властивостями англійськості, які зумовлюють традиціоналістський, строго нормований спосіб мислення. Суто інструментальна складова англійського симфонізму передусім характеризується перетворенням у ньому національних за походженням вокальних інтонаційних структур: хорал та гімн, колискова, фольклорні керол і балада. Базова формула жанрово-інтонаційних національних витоків англійського симфонізму включає марш, гімн/хорал, ліричну пісню, пасторальність та жигу, риси яких знаходимо в тематизмі більшості проаналізованих творів. Відповідно, варіаційність і поліфонічний розвиток значно переважають над мотивно-секвенційною розробковістю. Образно-ідейне наповнення англійської оркестрової музики доби модернізму ховає в собі відбиток ментальної двоїстості й навіть біполярності, що проявляється у присутності парадоксально протилежних емоційно-психологічних станів: меланхолії та помпезності, песимізму та гумору, матової камерності та блискучої масштабності. Щодо соціального наповнення, спостерігаємо певне дистанціювання від вагомих концептів, навіть у випадках, коли вони мають безпосереднє відношення до тематики творів. Англійці, як правило, уникають демонстрації конфлікту та прямого зіткнення у музиці. Натомість вони карнавалізують дійсність через активне застосування комічного та пом’якшують гостроту буття культивуванням ліричного, епічного або парадно-пафосного художніх начал. Дослідження показало, що фундаментальним чинником змісту англійських оркестрових творів є програмність, модерністська природа якої яскраво виявляється через інваріантність та індивідуалізацію екстрамузичного змістового наповнення. Трагічні історичні змісти двох світових війн ХХ століття закарбувались у Віолончельному концерті Е. Елгара та у «Sinfonia da Requiem» Б. Бріттена, при цьому інтрамузичне втілення подібних між собою змістів здійснене кардинально по-різному. Е. Елгар поринув у ліричний світ постромантичної меланхолії, тоді як Б. Бріттен відтворив екзистенційну баталію між мілітарним, танцювальним і ліричним, застосувавши експресіоністські й неокласичні стильові маркери. Мініатюрна оркестрова поема «Слухаючи першу зозулю навесні» Ф. Діліуса наочно демонтує злам романтичних естетичних налаштувань і перехід до модерністського, акласичного способу художнього висловлювання. У «Помпезних та церемоніальних маршах» Е. Елгара відображено зміст, пов’язаний із імперським самоусвідомленням та пишними церемоніальними традиціями. Композитор створив панораму маршовості — марш-гімн, маршхода, комічний марш, драматичний марш і ліричний марш. Така варіантність демонструє модерністський потенціал, здавалось би, «елементарного» жанрового різновиду. В оркестровій сюїті «Планети» Ґ. Холста синтезуються сенси, похідні з далеких соціокультурних світів — древнього міфологічного, модерного символістсько-космологічного, історичного воєнно-політичного й сучасного технологічного. Цей мікст надає твору виняткової художньої об’ємності. «Енігма»-варіації Е. Елгара — твір, що передбачав розшифрування закодованих у програмі образів друзів композитора, зрештою став емблемою англійського симфонізму загалом, матрицею, котра дозволяє розшифрувати глобальні ментально-музичні коди: простота, наскрізний гумор, літературо-центричність, прагматизм, конкретність вислову, але разом із тим поетичність та глибинна ліричність у зовні полегшеній меланхолічній презентації. Об’єднуючим змістом англійської оркестрової музики доби модернізму як національного явища є образ Лондону. Лондонська тема передусім постає через жанрово-побутове начало, що втілює ідею живого міста. Марш і фанфари — його визначальні інтонаційні символи. Багатотемність є спільною і стійкою інтрамузичною рисою тематичної організації лондонських творів, як і принцип мозаїчності. Надзвичайна строкатість, подрібненість внутрішньої організації створюють ефект сприйняття екстрамузичного образу Лондону як багатогранного і перенасиченого феномену. У «Лондонській симфонії» Р. ВоанВільямса знаходимо відбиття епічного міфу Лондона, у концертній увертюрі «Кокейн» Е. Елгара утворюється гротескний образний зріз Лондону-Кокейну, а в «Лондонському параді» А. Бакса місто постає як привабливий, але стереотипний образ імперського центру. Отже, англійська оркестрова музика доби модернізму принципово не є локальним та ізольованим явищем: за допомогою глибинної координації актуальних змістів із показовими для національної традиції жанрами вона долучається до розгалуженої і багатомірної європейської культури доби модернізму.