dc.description.abstract |
Робота присвячена всебічному дослідженню сольної інструментальної партії у концертах для труби українських композиторів другої половини ХХ – першої чверті ХХІ століття. Розгляд напрямів трактовки сольної партії труби у концертному жанрі, обумовлений зростанням інтересу до теоретичної проблематики інтерпретаційного потенціалу тембру, звукового іміджу інструменту, що виявляє змістові та семантичні ресурси титульного тембру концертів для духових. При наявності певної кількості наукових досліджень, на сьогодні ця тема не вичерпана, тому і набуває особливої актуальності на тлі активної динаміки жанрово¬стильового оновлення трубного концертного жанру, трактовки партії соліста.
Мета дисертації полягає у визначенні специфічних рис звукообразу та напрямів інтерпретації тембру солюючої труби у жанровому просторі українського концерту другої половини ХХ – початку ХХІ століть, які відображені у динаміці композиторського мислення.
У рамках дослідження його об’єкт – трубний концерт, виявляється ємним жанровим типом, у творчому фокусі якого перетинаються композиторська майстерність автора твору та виконавська вправність
інтерпретатора. У підсумку, специфіка звукового образу труби – титульного тембру концерту, постає складним феноменом, який має оригінальне відображення як у динамічних параметрах партії соліста, так і у своєрідних композиційних знахідках. Багатовимірність творчих рішень щодо трактування партії соліста, що буде реалізована у контурах його звукового образу, віддзеркалює творчі процеси, принципи композиторського мислення, спрямовані на створення унікального іміджу сольної партії концерту, виходячи з оригінальних уявлень щодо тембрових особливостей труби. Всебічне дослідження партії соліста надало змогу довести значення національної складової у формуванні метакультурного простору українського трубного концерту та окреслити її вплив на композиційні, драматургічні та формоутворювальні чинники у різні суспільно¬політичні, історико¬культурні та стильові періоди. Матеріалом дослідження послугували концерти для труби другої половини ХХ–початку ХХI ст. композиторів радянського часу, епохи Незалежності, сучасних, серед яких: Свірський Р. О., Леонов Г. Д., Болотін С.В., Сильванський М. Й., Щуровський Ю. С., Бердиєв М. В., Гомоляка В. Б., Лапинський Я. Н., Дремлюга М. В., Бердиєв М. В., Красотов О. О., Колодуб Л. М., Колодуб Ж. Ю.; Злотник О. Й., Шехмейстер В. М., Станкович Є.Ф.
Методологічне підґрунтя дисертації склали музикознавчі праці, що присвячені проблематиці духової інструментальної музики, зокрема, розгляду тембрової семантики, функціонального навантаження як у сольних видах музикування, так і у оркестрово¬концертних, симфонічних жанрах різних епох, що належать виконавцям¬практикам, науковцям, композиторам, серед яких – Громченко В., Качмарчик В., Вакалюк П., Іщенко Ю., Посвалюк В., Посвалюк К., Мочурад Б., Палійчук І., Крижанівський Ф., Концевич О., Карпяк А. Біла К.
У послідовності етапів нашого дослідження видалося доцільним, по¬ перше, виокремити принципи композиторської інтерпретації сольної партії в українському концерті для труби, по¬друге, виявити та класифікувати жанрові моделі за критеріями художньої виразності партії соліста, а у підсумку підкреслити внесок композиторів та виконавців, що належать до центральної та локальних шкіл української музичної культури. Зазначене видається головним рушієм розвитку та становлення трубного концерту України другої половини ХХ – початку ХХІ століть. У підсумку, визначена панорама розподіляється на окремі жанрово-стильові типи, систематизовані за критерієм композиторської інтерпретації тембру солюючої труби. Розглядаються етапи зародження унікального тлумачення звукообразу, його репрезентації та стабілізації у подальших жанрово¬стильових моделях та процесах суголосності з напрямами модифікації партії соліста в українському концерті для труби. Визначається, що етап стабілізації духового концерту відображає процес «жанротворчості» (за І. Туковою), закріплює канонічні прийоми композиторської інтерпретації партії солюючого інструмента в аспекті академізму. Цей аспект призводить до появи певного шаблону, рис сталості звукового іміджу труби, що, у свою чергу призводить до кризи явища концертності і до мінімального семантичного навантаження партії соліста у матриці концертного жанру певних творів. Як одиничний приклад трактовки партії труби у концертах 60¬ х років ХХ століття зазначено інноваційні аспекти композиційної логіки, акцентовані композиторськими ремарками у партитурі та спрямовані на відтворення тембрового синтезу, певну гру звукообразами у партії соліста. У принципах побудови концерту присутнє прагнення до розширеного тлумачення явища інструментального тембру, який презентується не тільки як синтаксично¬семантична одиниця музичної «абетки» сольної партії, а й як засіб комунікації між автором та виконавцем, між солістом та оркестром і є певним сполучним ланцюгом між текстом, семантикою, його формою¬ структурою та напрямами звукової реалізації. Динаміка оновлення жанрово¬ стильової системи концертів для труби українських композиторів припадає на зламні роки у історії української музики – на другу половину 80¬х ХХ ст. Усвідомлення тембру як драматургічного чинника композиції вивело його виражальні ресурси на вищій концепційний рівень реалізації музичної ідеї трубного концерту, зробило основним рушієм мистецького процесу «творчості у жанрі» (за І. Туковою). Специфіка звукового образу тембру труби, тлумачення партії соліста у концертах цього етапу відображає складні взаємопов’язані процеси руйнації стереотипів у контексті переосмислення жанрових ознак. Як унікальний феномен трактовки сольної партії відзначено напрями оригінальної композиційної логіки Лева Колодуба. Зазначено що концерт «Suoni passati» демонструє художні здобутки у напрямках системного використання композиційних засобів симбіотичної та колажної полістилістики у жанрі трубного концерту. Відповідно, темброві ресурси партії соліста спираються на акустичні еталони різних культурних епох, але у тембровому діалозі культивуються принципи барокового звучання труби з переважанням регістру кларіно, інтонаційний аналіз виявляє алюзії ранньої класичної музики у партії соліста. Відтак, композиторське мислення Лева Колодуба спирається одночасно і на образно¬виражальну, і на конструктивну (розподільну) функції тембру соліста, також задіяні ресурси тембрової модальності партії соліста. Параметри семантизованого поглиблення звукового іміджу труби демонструють тенденцію до невичерпності композиторської майстерності митця. Досліджено напрямки трактовки партії соліста у контексті жанрових метаморфоз українського концерту для труби, як традиційного, так і у його синтетичних формах (концерт¬симфонія, рапсодія-концерт), охарактеризовано новаторські опуси Є. Станковича та композиторів Одеської школи (О. Красотова, О. Злотника). Множинність інноваційних принципів композиторської інтерпретації сольної партії труби з доволі розлогої панорами українського трубного концерту кінця ХХ – першого десятиріччя ХХ століття нами класифікуються за двома типами. Перший – домінантно¬концертний, у якому особливим чином витримується принцип мультиплікації сольного тембру труби, за рахунок посилення внутрішньотембрового діалогу у відкритих solo та оркестрових soli, що призводить до нівелювання принципу тембрового домінування партії соліста у концерті, деіндивідуалізації, розчинення у оркестровому просторі. Другій тип – з індивідуалізованим сольним тембром, який відчутно динамізується за рахунок семантичної глибини тематизму сольної партії, її інтонаційного насичення та напруженого розгортання у рамках концертного жанру синтезованого типу, переважно симфонізованого. Зовнішньою ознакою визначеної моделі є поєднання жанрових моделей рапсодії та концерту, симфонії та концерту. Концерти для двох або трьох солюючих труб з оркестром реалізують весь спектр виразності тембрового потенціалу інструменту для максимального посилення концертних ознак жанру, що виявляється навіть у музичній тканині психологічного насиченого концерту драматичної концепції. Другій тип концертів для труби надає більш значні ресурси для розкриття звукового іміджу соліста, оскільки сольна партія займає центральне місце у драматургії концертного твору, жанрова модель якого ускладнена та збагачена процесами міжжанрового синтезу. Це призводить до метаморфоз усталеної традиції тлумачення сольної партії, зміни інтонаційних норм її традиційного концертування. Існує, принаймні три шляхи трансформації, у відповідності до жанрової моделі трубного концерту: симфонія¬концерт, концерт¬рапсодія, концертіно-капріччіо. У першому випадку партія соліста має напружену та послідовну інтонаційну логіку розгортання симфонізації музичної тканини. У другому випадку вимальовується модель сюїтного типу, ланки якої мають внутрішню логіку тематично-композиційного завершення; у загальному композиційному плані принцип горизонтальної логіки будується на контрастному співставленні кожної наступної ланки. Яскраві контрасти мелосу, динаміки, метроритму та темпів визначають мозаїчну побудову твору, як правило такі твори будуються на цитуванні фольклорного джерела. Композиторська інтерпретація партії сольного інструменту у цьому типі віддзеркалює сюїтний принцип композиції, який реалізується у послідовному викладенні контрастних тематичних епізодів з принципово різними тембровими подачами у партії соліста відповідно до різних моделей жанрової основи тематизму кожного епізоду. Відповідно змінюються і принципи концертування та напрями втілення звукообразу сольного інструменту у кожному з них. У третьому випадку, навпаки, у партію соліста залучається рапсодичний метод «вільної алогічності». Принципи композиторської трактовки партії соліста не тільки спираються на тембр як на синтаксично¬ семантичну одиницю музичної абетки, але й слугують передумовою конструкції його унікального звукового образу у концертному жанрі. Особливості композиторського мислення, що відбиваються у способах та методах втілення художньо¬образного змісту у партії соліста в українському концерті для труби демонструють динаміку, постійний рух, мають схильність до експериментування, з чим і пов’язані напрями оновлення концертного жанру. |
uk_UA |