Сучасний український хоровий театр: проблеми художньої інтерпретації

Abstract

Серед інноваційних явищ сучасного хорового мистецтва особливе місце належить хоровому театру. Декілька десятиліть поспіль цей феномен інспірує пошуки й експерименти композиторів і виконавців, привертає увагу критиків, приваблює поціновувачів високого мистецтва, викликає дослідницькі експлорації. Як явище, що активно розвивається, поповнюється новими цікавими зразками втілення, креативними диригентсько- режисерськими знахідками, хоровий театр потребує наукового осмислення і систематизації здобутого досвіду. Мета дослідження – висвітлити сутнісні ознаки феномену хорового театру та вектори його художньої інтерпретації у сучасному українському музичному мистецтві. Наукова новизна дослідження полягає в тому, що до наукового обігу українського музикознавства вводяться нові артефакти українського хорового мистецтва – історична ораторія Г. Гаврилець «Віють вітри» та проєкт «Симфонічні танці Мирослава Скорика» Муніципального академічного камерного хору «Київ». У роботі вперше здійснено аналіз музичного тексту обраних творів як передумови створення театралізованої інтерпретації та відео-запису їх концертно-сценічних виконань. У першому розділі «Хоровий театр у сучасних музикознавчих дослідженнях» розглянуто історико-теоретичні аспекти вивчення феномену. Відповідно до завдань роботи простежено витоки та становлення українського хорового театру, а також представлений огляд музикознавчих досліджень, присвячених питанням театралізації хорового виконавства, визначенню й типології хорового театру, виокремленню його сутнісних ознак. Хоровий театр як синтетичне за сутністю явище поєднує в собі музично-хорове та театрально-режисерське, сюжетно-понятійне та візуально- пластичне начала. У хоровому театрі співакам-хористам делегуються нові функціональні обов’язки, що є типовими для артистів театральних постановок. Використання фонових, мізансценічних та акторських засобів

театралізації (в типології Ю. Мостової) динамізує виконання хорового твору, робить його більш сценічно ефектним. У другому розділі «Художня інтерпретація театрально-хорових творів у сучасному українському хоровому мистецтві» зібрано відомості щодо театрально-хорових постановок у концертній діяльності провідних українських хорових колективів сучасності та детально проаналізовано яскраві зразки сучасного українського хорового театру – історичну ораторію Ганни Гаврилець «Віють вітри» та проєкт «Симфонічні танці Мирослава Скорика» Муніципального академічного камерного хору «Київ». Обрані для аналізу зразки представляють різні в типологічному відношенні різновиди хорового театру та підходи до театралізації, адже в першому творі важливою передумовою до створення театралізованої інтерпретації є тексти народних пісень (зміст, образи, поетична символіка), жанрові ознаки тематизму (пісня, танець, марш тощо), а в другому – жанрові, темпові, фактурно-темброві й національно-стильові (іспанський, східний, український) характеристики хорових перекладень оркестрових творів. У Висновках зазначено, що хоровий театр є визначним явищем сучасного виконавського мистецтва, яке все більше завойовує прихильність виконавців й глядачів, і є одним із перспективних напрямів розвитку хорового мистецтва. Використання засобів театралізації у програмах провідних хорових колективів України націлені на краще розкриття змісту хорової вистави, сприяють видовищності та репрезентативності хорового твору, збільшенню його впливу на слухача. Концертно-театралізована інтерпретація історичної ораторії «Віють вітри» Г. Гаврилець камерним хором «Київ» є прикладом хорового театру типу «історія в обличчях» (за типологією Г. Супруненко), адже у 12 історичних піснях, записаних О. Кошицем під час Кубанської експедиції (1903–1905), відібраних, оброблених та поєднаних у драматургічну цілісність Г. Гаврилець, розгортаються картини національно-визвольної боротьби українського народу. У побудованій за принципом контрасту драматургії твору чергуються номери з персоніфікацією образів та загальнохорові сцени. З’ясовано, що з метою динамізації виконання авторами концертно- театралізованої вистави (диригент М. Гобдич, режисер-постановник В. Вовкун) внесено структурні зміни (купюри окремих номерів, додано фінальний інструментальний номер), збагачено темброву палітру звучання камерного хору додатковими інструментами (бандура, сопілка, ударні), на яких грають хористи. Встановлено, що у номерах із персоніфікованою образністю акцент робиться на більш дієвих індивідуальних акторських засобах (міміка, пластика, рухи), в епічних піснях — на більш статичних, але символічно наповнених мізансценічних чинниках (графічно-просторові форми сценічного розташування виконавців на сцені).

Проєкт «Симфонічні танці Мирослава Скорика» Муніципального академічного камерного камерного хору «Київ» (диригент М. Гобдич, режисер-постановник С. Архипчук) виявляє складні процеси втілення інструментального оригіналу в його театралізованій хоровій обробці. Цей проєкт презентує тип хорового театру, що за дефініцією Г. Супруненко визначається як «хоровий театр-сцена», адже перша частина «Іспанський танець» трактується як любовно-лірична оперна мізансцена, друга частина «Східний танець» – як ритуальне дійство, третя частина «Карпатський танець» – як фінальна танцювально-хорова оперна сцена, що демонструє енергію та міць національного духу українців. Притаманна оркестровим партитурам Мирослава Скорика образно-жанрова специфіка, темброва диференціація й наскрізна логіка розгортання музичного матеріалу отримує яскраве звукове (інструментальність інтонацій та фактури, додатковий інструментарій, широка палітра шумових звучань) та візуальне відтворення (рух, пластика, акторська гра у мізансценах, просторове розміщення виконавців, гімнастична композиція в фіналі) в театралізованій інтерпретації камерного хору «Київ». Досліджувана тема є принципово відкритою як в аспекті розширення й поглиблення аналітичної бази, так і у площині пошуку нових, ще не розкритих ракурсів її вивчення. Зокрема, цілком прогнозованими є проведення порівняльно-інтерпретаційних студій, нових спроб визначення, типологізації й систематизації явища та спостереження за його історичними метаморфозами у майбутньому.