Деривація як тип розвитку в музиці ХХ століття.

Abstract

Музичне мистецтво ХХ–ХХІ століття ілюструє процес пошуків нових підходів до висвітлення навколишньої дійсності, що в свою чергу вимагає від музикознавців постійної уваги до належних аналітичних засобів при дослідженні музичного матеріалу. Однією з наріжних проблем залишається осмислення розвитку, як з боку композиторів, так і дослідників, адже дана категорія проявляється у всіх елементах композиції музичного твору. При цьому, кардинальні зміни композиторської логіки ХХ ст., їх комплексний характер лише загострюють дану проблему, ставлячи під питання значення традиційного термінологічного апарату, що стимулює процес його подальшого переосмислення — оновлення, задля належного висвітлення проблем експонування і розвитку в творах сучасного музичного мистецтва. В дисертаційному дослідженні розглянута деривація в аспекті розвитку музичного матеріалу на прикладі творів композиторів ХХ–ХХІ ст. Дане поняття є новим для вітчизняного музикознавства, але має тривалу історію розвитку, а також усталене семантичне значення, що пов'язане з відхиленням чогось, утворенням чогось нового. Поняття «деривації» має глибоке наповнення й широкий міждисциплінарний контекст, в наслідок його розповсюдження у різноманітних сферах науки та мистецтва, зокрема в риториці, теорії поезії, математиці, балістиці, біології, мовознавстві та ін. 3 Використання деривації у мовознавстві ХХ ст, зокрема у дослідженнях польського лінгвіста Є. Куриловича, уможливлює екстраполяцію даного поняття у площину музичного мовлення, в силу наближеного характеру його функціонування. Аспект різностороннього використання деривації репрезентується у роботі за допомогою проведення паралелей між трактатами “Der vollkommene Capellmeister” (1739) Й. Маттезона , а також «Die allerneueste Art, zur reinen und galanten Poesie…» німецького поета К. Ф. Хунольда, що виявляють не тільки збіжності у теоретичних поглядах двох митців на деривацію, а й дозволяють означити конкретні прояви даного типу розвитку в композиції музичного твору. При цьому, в тексті дослідження зазначається, що деривація використовується у сучасних зарубіжних музикознавчих текстах. Західно-європейські та американські джерела поглибили уявлення про деривацію, як своєрідний індекс зв’язків між складовими елементами окремого твору, що може визначати його художню цілісність в її змінності. Представлені дослідження репрезентують більш узагальнений характер деривації як типу розвитку. При цьому, в роботі зазначається, що в англомовних текстах деривація використовується скоріше на «побутовому» рівні, а не в якості усталеного терміну понятійного апарату. Загалом, у музикознавчих дослідженнях поняття деривації виявляє різноманітні аспекти функціонування вихідних та похідних елементів матеріалу музичного твору, а також їх роль у становленні структурної організації композиційного цілого, що відповідає універсалії «зміни первісного». Такий аспект проявляє міждисциплінарну спорідненість музичного мистецтва та риторики, поетики й лінгвісти, а також дозволяє вийти за межі вузько-спеціалізованої проблематики теоретичного музикознавства у простір універсальних категорій навколишнього буття. Наукова новизна. Деривація, попри свою поширеність у мовознавстві ХХ-ХХІ ст., на даний час ще не знайшла достатньо глибокого висвітлення у 4 вітчизняному музикознавстві. Видається, що введення даного поняття в музикознавчий дискурс дозволить виявити специфіку розвитку творів сучасних композиторів, а також надасть змогу аналітично прояснити композиторську ідею. Слід підкреслити, що розгляд предмету роботи ґрунтувався на двох важливих поняттях: розвитку, іманентної якості музичного мистецтва, який на думку Надії Горюхіної, є найбільш універсальною категорією музичних явищ, а також становлення. При цьому, під поняттям деривації визначається тип музичного розвитку, який проявляється на синтаксичному рівні, коли первинні синтаксичні утворення (авторські або неавторські) розкривають свою формотворчу функцію і при цьому лише відносно відбиваються на рівні тематизму, тобто стають інтонаційної ідеєю композиції твору (композиторською ідеєю), а також важливим елементом розгортання музичної композиції. Задля кращого розуміння місця деривації представлена ієрархічна класифікація, що складається з трьох рівнів. На першому — загальні поняття розвитку і становлення, розуміння яких ґрунтується на «Вченні про музичну форму» Н. Горюхіної. Наступний рівень складають основні типи розвитку музичного матеріалу, серед яких виокремлені: повтор, варіаційність і мотивна розробка. Третій рівень присвячений різноманітним проявам “варіаційності в широкому розумінні”. До нього відносяться: варіантність, “варіаційність в вузькому значенні”, а також деривація, яка може позначати глибинні зміни похідних утворень. При цьому, деривація визначається як така, що може функціонувати разом з варіаційністю, або виявлятися без її участі. Особливості функціонування деривації вплинули на принцип відбору аналітичного матеріалу. У представлених творах аналітичного розділу проявляється композиторська концепція метаморфози, яка поширилась в академічному музичному мистецтві ХХ–ХХІ століть. 5 Важливим аспектом дисертаційного дослідження є розгляд поняття деривації у творах, що втілюють композиторську концепцію метаморфози. Оригінальність втілення індивідуалізованої авторської концепції дає змогу дослідити характерні особливості функціонування деривації у різножанровому полі творів, що мають індивідуальне вираження в аспекті стилю і композиційної техніки. Теоретичний розгляд деривації в аспекті метаморфози дозволяє співвіднести ці два поняття у сфері усталених принципів розвитку музичного матеріалу. На нашу думку, це природним чином відбиває близькість обох понять, що проявляється в змінах чогось, утворення чогось похідного. У цьому виявляється ґрунтовне значення розгляду «метаморфози» — як втілення ідеї видозміни. З цим пов’язані перспективи подальшого дослідження деривації, що на нашу думку, може збагатити уявлення про розвиток композиторській творчості у ХХ–ХХІ століттях і розширити аналітичні методи дослідження музичних текстів. Зміст поняття «метаморфоза» виражає ідею перетворення, видозміни, близьку до сутності поняття деривації. Відібрані твори для аналізу акцентують ситуацію, коли сам автор (композитор) наголошує момент перетворення та проявляє свою художню ідею. В даному випадку “метаморфоза” стає одночасно філософським обґрунтуванням і художньою інтенцію композитора. На рівні музичного розвитку це проявляє деривацію. Розгляд окремих випадків виявлення деривації у музичних творах аналітичного розділу дав можливість практичним чином зробити спробу розмежування понять «деривація» й «варіаційність» в аспекті жанру та форми, а також продемонструвати можливість їх сумісного функціонування в композиції одного твору, на прикладі наступних опусів: «Симфонічні метаморфози на теми К. М. Вебера» П. Гіндеміта, «Симфонічні метаморфози на тему К. М. Вебера» Т. Конроя, Симфонія № 7 Л. Колодуба, «Grave: Metamorfozy na wiolonczelę i fortepian» та «Muzyka żałobna» 6 В. Лютославського, Струнний квартет № 1 «Metamorfoses nicturnes» Д. Лігеті, «Симфонічні метаморфози» О. Респігі, «Метаморфози на тему Н. Паганіні» Е. Сабуї, фортепіанний цикл «Метаморфози» Дж. Кейджа. Основою аналітичних розділів стали опуси із запозиченим матеріалом, адже вони дають змогу наочно прослідкувати за змінами вихідного матеріалу, що отримує нове втілення у процесі композиторського переосмислення. Слід зазначити, що ці перетворення мали різновекторний характер, адже проявлялися в аспектах жанру, тематичної роботи, звуковисотної організації, структури твору. При цьому, поняття деривації дало змогу дало змогу конкретизувати ключові моменти розвитку авторського матеріалу. На нашу думку, це зокрема дозволило яскраво проілюструвати композиторський задум Д. Лігеті та Дж. Кейджа, які відмежовували тип розвитку своїх творів від варіаційності, варіаційної форми. В поданих творах аналітичного дослідження деривація має різні аспекти прояву. ЇЇ функціонування розкривається у сфері тональної, вільної тональної («Метаморфози на тему Н. Паганіні» Е. Сабуї), розширеної тональної («Симфонічні метаморфози на теми К. М. Вебера» П. Гіндеміта), серійної (вільна серійна техніка «Muzyka żałobna» та «Grave: Metamorfozy na wiolonczelę i fortepian» В. Лютославського, техніка серійної фрагментації «Metamorphosis» Д. Кейджа) звуковисотної організації. В цих творах деривація проявляється на синтаксичному рівні, є провідним механізмом розвитку музичного матеріалу, що природно впливає на взаємодію синтаксису і тематизму. Окремим чином, деривація проявляється у творах П. Гінтеміта й О. Респігі. «Симфонічні метаморфози на теми К. М. Вебера» П. Гіндеміта, а також «Метаморфози у ХІІ модусі» О. Респігі розкривають деривацію в контексті структурних змін першоджерела (на композиційному рівні у П. Гіндеміта і тематичному в симфонічному опусі О. Респігі), що призводять 7 до деконструкції його художньої цілісності й ініціюють подальші стилістичні зміни. Подібний жанровий аспект проявляється у «Симфонічних метаморфозах на тему К. М. Вебера» Т. Конроя, Симфонії №7 Л. Колодуба, «Метаморфозах на тему Н. Паганіні» Е. Сабуї, що доповнюється багатосторонніми змінами вихідних елементів, які ілюструють похідний матеріал в оновленому жанровому вирішенні. В цілому, результатом проведеного дослідження стала етимологічна розвідка, що поглибила розуміння деривації, допомогла розкрити етимологію цього поняття. При цьому, аналітичні дослідження дозволили визначити характерні особливості функціонування деривації у поданих творах,прослідкувати за його проявом на прикладі окремих індивідуалізованих композиторських стилів.