Концерти Франсіса Пуленка: жанрово-стильові модифікації

Abstract

Об’єктом дослідження є концерти Франсіса Пуленка в контексті французької музичної культури першої половини ХХ століття. Вперше розглянуто концертний доробок Франсіса Пуленка як цілісну творчу лабораторію жанрово-стильових модифікацій інструментального концерту; виявлено жанрово-стильову специфіку концертів Франсіса Пуленка: «Сільського концерту» для клавесина з оркестром (1928), хореографічного концерту для фортепіано і 18 інструментів «Ранкова серенада» (1929), Концерту для двох фортепіано з оркестром (1932), Концерту для органа, струнних і литавр (1938) та Фортепіанного концерту з оркестром (1949); на основі порівняльного аналізу запропоновано багатопараметричну типологію концертних творів, що охоплює жанрово-стильові, інструментально-драматургічні та композиційні виміри; введено поняття «альтернативні моделі фортепіанного концерту» для осмислення концертів для клавесина та органа, а також хореографічного концерту як моделей розширення жанрових меж. У роботі дістали подальшого розвитку принципи дослідження французького неокласицизму першої половини ХХ століття та концепція інструментального концерту ХХ століття як відкритої жанрової системи. Встановлено, що концертний доробок Франсіса Пуленка являє собою цілісну і внутрішньо закономірну систему – творчу лабораторію жанрово-стильових модифікацій, де кожен твір займає необхідне місце. П’ять концертів, об’єднаних питомо клавішною природою солюючого інструмента, утворюють єдину «клавішну родину», в межах якої клавесин і орган постають як своєрідні історико-темброві альтерації фортепіано, що актуалізують генетичну пам’ять жанру концерту. Доведено, що «алюзійність» як провідна риса пуленківської техніки є не еклектикою, а закономірним методом діалогу культур: Моцарт, Бах, Рамо, Куперен, Букстегуде постають не як об’єкти наслідування, а як живі культурні співрозмовники. П’ять різних підходів до переосмислення традиції утворюють диференційовану шкалу форм спадкоємності за концепцією О. Зінькевич: «Сільський концерт» реалізує деклароване наслідування, Концерт для двох фортепіано – множинну дифузію, «Ранкова серенада» – повний жанровий синтез, Органний концерт – глибоке творче освоєння, Фортепіанний концерт 1949 року – свідому деформацію жанрового канону через підпорядкування його логіці ліричного типу мислення. Концерти Пуленка залишаються важливою складовою світового концертного репертуару і становлять актуальний об’єкт подальших виконавських та наукових досліджень.