Камерно-вокальні цикли українських композиторів: ґенеза явища та виконавські особливості

Abstract

Метою дослідження є виявлення ґенези камерно-вокального циклу в українській композиторській творчості та комплексне осмислення його поетико-музичної драматургії, стильових моделей та виконавських інтерпретацій, що дозволить реконструювати етапи становлення жанру, висвітлити його типологічні риси та специфіку інтерпретаційної взаємодії композитора і виконавця в сучасному камерно-вокальному мистецтві. Хронологічні межі дослідження охоплюють період від кінця ХІХ до початку ХХІ століття. Нижня межа визначається появою перших зразків українських циклічних вокальних опусів, зокрема у творчості М. Лисенка, що започаткували традицію інтонаційно-поетичної єдності та пісенно-фольклорної спрямованості в жанрі. Верхня межа пов’язана з новітніми тенденціями розвитку камерно-вокального циклу в творчості сучасних українських композиторів, що репрезентують постмодерні та експериментальні пошуки на тлі трансформацій виконавської парадигми. Вперше: розглянуто камерно-вокальний цикл як відкриту діалогічну систему, що функціонує на всіх рівнях музичної організації — від добору поетичного тексту до сценічної реалізації; доповнено уявлення про жанрово-стильову еволюцію українського камерно-вокального циклу від романтичної моделі до постмодерних зразків як форм цілісного художнього мислення, відкритих до інноваційних пошуків та експерименту; введено до наукового обігу поняття виконавського образу циклу, що обумовлює його внутрішню художню логіку у процесі виконавського втілення авторського задуму; системно досліджено особливості виконавської інтерпретації камерно-вокальних циклів у творчості Б. Лятошинського, Л. Дичко, І. Карабиця, Б. Фільц. Уточнено та введено в науковий обіг низку аналітичних понять, що конкретизують художньо-композиційну специфіку камерно-вокального циклу, зокрема: прихована діалогічність як внутрішня взаємодія між різними компонентами музичної мови; інтонаційні арки як засіб, що забезпечує цілісність вокального та інструментального вислову в межах циклу; драматургічна бінарність образів як принцип конфліктного розгортання та образної напруги між частинами; мозаїчність як варіативний спосіб компонування циклу, що допускає відкриту структуру і тематичну поліваріантність. Теоретичну базу дослідження склали наукові праці, присвячені багаторівневому осмисленню камерно-вокального циклу як жанрово-стильової та виконавсько-інтерпретаційної моделі, зокрема праці, у яких досліджено феномен української камерно-вокальної культури ХХ — початку ХХІ століття, етапи її формування, стильові домінанти та роль камерного жанру у національній традиції; дослідження, в яких осмислюється художній діалог як феномен культури з проєкцією на музичний задум, монографічні студії з історії та теорії камерно-вокального ансамблю, що окреслюють еволюцію взаємодії вокального та інструментального компонентів; дослідження, що актуалізують питання музичної інтерпретації; аналітичні студії, присвячені музичнопоетичній взаємодії, лексико-інтонаційним особливостям, аспектам програмності та музичної семантики в камерно-вокальному циклі; праці про вокальний доробок знакових українських композиторів ХХ століття (М. Лисенко, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький, Ю. Мейтус, Л. Дичко, І. Карабиць, Б. Фільц та ін.), у яких простежується особливості становлення національної моделі камерно-вокального циклу, окреслено її стильові обриси, драматургічні концепти та виконавські стратегії.