http://e-archive.knmau.com.ua/handle/123456789/135 Fri, 14 Aug 2026 23:47:48 GMT 2026-08-14T23:47:48Z http://e-archive.knmau.com.ua/handle/123456789/1182 Перекладення для баяна творів епохи Бароко: виконавський аспект Желізко, Андрій Виявлено та науково обґрунтовано виконавсько-методичні принципи перекладення творів епохи бароко для готово-виборного баяна з урахуванням акустично-конструктивних можливостей сучасного інструмента. У дисертації вперше: здійснено комплексне науково-методичне дослідження перекладення барокових творів для готово-виборного баяна як самостійної виконавсько-стилістичної проблематики; систематизовано принципи фактурної трансформації, тембрового моделювання та динамічного планування барокового матеріалу в умовах баянного виконавства; обґрунтовано виконавську концепцію синтезу методу HIP і творчої адаптації як оптимальної стратегії баянної інтерпретації барокових творів. Набули подальшого розвитку: теоретичні положення щодо природи музичного перекладення та його специфіки стосовно барокового репертуару; методичні підходи до аналізу барокової виконавської практики в контексті сучасного інструментального виконавства. У представленій роботі запропоновано розмежування понять «перекладення» і «транскрипція» як окремих різновидів творчої діяльності. Критерієм виступає ступінь віддаленості від авторського оригіналу. «Перекладення» має на увазі збереження композиційної організації та внутрішньої логіки першоджерела, тоді як «транскрипція» допускає більш вільне опрацювання нотного тексту з можливою зміною логіки музичного матеріалу, інтерпретації форми, фактурної організації і тембрових співвідношень. Актуальність теми дослідження зумовлена тим, що твори епохи бароко складають вагому частину баянного репертуару, а сам інструмент ніколи не належав до барокового інструментарію. Концептуальним стрижнем дисертації є окреслення основних груп оригінальних барокових творів як матеріал для перекладення для готово-виборного баяна. До першої групи увійшли клавірні композиції, представлені Сонатою E-dur K. 162 Д. Скарлатті. Другу групу становлять клавірні поліфонічні п’єси, зокрема прелюдії і фуги Й. С. Баха з циклу «Добре темперований клавір» (Прелюдія і фуга Cis-dur з першого тому). Третю групу представляє органна музика, яку досліджено на основі твору Чакона f-moll P. 43 Й. Пахельбеля. До четвертої групи віднесено оркестрові твори, що їх 5 розглянуто на матеріалі концерту «La primavera» («Весна») з циклу «Le quattro stagioni» («Пори року») ор. 8 А. Вівальді. У процесі перекладення обраних творів виявлено низку чинників, важливих для визначення специфіки звучання музичного тексту в новій інструментальній категорії. Залежно від ступеня відтворення оригіналу виокремлено стабільні та мобільні засоби виразності музичного твору. До стабільних належать лад, гармонія, мелодія, поліфонія, метроритм та архітектоніка музичного твору. Саме вони формують його художній задум та емоційно-образний зміст, залишаючись при цьому незмінними. До мобільних віднесено тембр, артикуляцію, динаміку, агогіку, темп і штрихи. Усі вони підлягають інструментальній адаптації відповідно до виконавських можливостей баяна. У дисертаційному дослідженні висвітлено також концепцію синтезу HIP (Historically Informed Performance) та творчої адаптації як оптимальної стратегії інтерпретації барокових творів на готово-виборному баяні. Уточнено теоретичні положення щодо розмежування стабільних і мобільних елементів музичного тексту засобами баяна; простежено еволюцію баянного перекладення від буквальних адаптацій 30–40-х років ХХ ст. до сучасних аналітико-художніх реконструкцій; введено до наукового обігу частину барокового баянного репертуару завдяки системному виконавському аналізу перекладень творів Д. Скарлатті, Й. С. Баха, Й. Пахельбеля та А. Вівальді. Розроблено методично-виконавські рекомендації щодо роботи з міховою артикуляцією, аплікатурою, штриховою палітрою та темброво-регістровими співвідношеннями барокового репертуару. Wed, 01 Jul 2026 00:00:00 GMT http://e-archive.knmau.com.ua/handle/123456789/1182 2026-07-01T00:00:00Z http://e-archive.knmau.com.ua/handle/123456789/1181 Життєтворчість Антіна Рудницького у культурному просторі української діаспори США Варшавська, Аліна Актуальність теми обумовлена потребою цілісного осмислення української музичної культури поза межами материкової України, зокрема в культурному просторі української діаспори США, де впродовж ХХ століття сформувалася розгалужена система збереження, розвитку та міжнародної репрезентації національної мистецької традиції. Українська діаспора у США постає не лише як наслідок історичних міграційних процесів, а як складний соціокультурний феномен, у межах якого через громадські організації, церкву, пресу, освітні й мистецькі осередки, концертну практику, хоровий рух, видавничу та просвітницьку діяльність підтримувалася тяглість української національної ідентичності. У цьому середовищі музична культура виконувала не лише естетичну, а й культурно-меморіальну, духовно-консолідаційну, а також національно-репрезентативну функції. У центрі дисертаційного дослідження перебуває постать Антіна Рудницького — композитора, диригента, піаніста, педагога, музикознавця, музичного критика, організатора українсько-американського музичного життя. Його життєвий і творчий шлях демонструє низку ключових вимірів української культури ХХ століття: галицьке інтелектуальне середовище, європейський професійний вишкіл, досвід українського музичного модернізму міжвоєнної доби, діяльність у Харкові, Києві та Львові, вимушену еміграцію до США, 3 активну працю в українській діаспорі, послідовну орієнтацію на національну тематику та прагнення репрезентувати українську музику як повноцінну складову європейського та світового мистецького процесу. Актуальність дослідження зумовлена тим, що творча спадщина А. Рудницького тривалий час залишалася недостатньо інтегрованою у вітчизняний музикознавчий дискурс. Окремі аспекти його діяльності висвітлювалися в українській та діаспорній науковій думці, однак комплексне осмислення життєтворчості митця як багатовимірної системи, у якій взаємодіють біографічні злами, художня творчість, професійні ролі, інституційна діяльність, музикознавча праця, еміграційний досвід і національно-культурна місія, досі не набуло завершеного наукового оформлення. Особливої уваги потребує американський період життєтворчості А. Рудницького, який є визначальним для осмислення зрілого доробку митця — передусім його камерно-вокальних, музично-сценічних і вокально-симфонічних творів, а також історико-критичної праці «Українська музика». Дисертаційне дослідження спрямоване на формування цілісного наукового уявлення про життєтворчість Антіна Рудницького як багатовимірний феномен української музичної культури діаспори США. У роботі життєтворчість розглядається не лише як сукупність біографічних фактів і творчих результатів, а як спосіб культурного буття митця, у якому поєднано композиторську, диригентську, виконавську, педагогічну, музикознавчу, критико-публіцистичну та організаційно-громадську діяльність. Такий підхід дає змогу інтерпретувати А. Рудницького не лише як композитора, а як активного учасника формування українського музично-культурного руху в діаспорі США. Метою дослідження є здійснення комплексного мистецтвознавчого аналізу життєтворчості Антіна Рудницького у культурному просторі української діаспори США з реконструкцією її біографічних, архівно-джерельних, інституційних, музично-вербальних, жанрово-стильових і національно-репрезентативних вимірів. Об’єктом дослідження є українська музична культура діаспори США ХХ століття. У підсумку доведено, що життєтворчість Антіна Рудницького має вагоме значення для української музичної культури ХХ століття, оскільки репрезентує один із важливих, але тривалий час недостатньо інтегрованих у вітчизняний музикознавчий дискурс векторів її розвитку. Постать митця засвідчує, що українська музична культура діаспори США була не маргінальним чи другорядним явищем, а самостійним простором збереження, розвитку та міжнародної репрезентації національної мистецької традиції. Еміграція не зруйнувала зв’язку А. Рудницького з Україною, а надала цьому зв’язку нових форм — музично-інтонаційних, інституційних, історіографічних і громадсько-культурних. Через композиторську творчість, диригентську та педагогічну діяльність, працю з українськими хоровими та оперними колективами, музикознавчі тексти, архівні матеріали й особову документалістику Антін Рудницький постає як репрезентант ширшого процесу збереження, трансформації та актуалізації української музичної культури в діаспорному просторі. Mon, 01 Jun 2026 00:00:00 GMT http://e-archive.knmau.com.ua/handle/123456789/1181 2026-06-01T00:00:00Z http://e-archive.knmau.com.ua/handle/123456789/1179 Скрипкова творчість Жана-Марі Леклера: жанрово-стильові виміри Тан Маосень Дисертацію присвячено вивченню скрипкової творчості Жана-Марі Леклера (1697–1764) у контексті розвитку французької інструментальної музики першої половини XVIII століття. У центрі уваги знаходяться стильові, жанрові та композиційні особливості скрипкових сонат і концертів композитора, а також взаємодія французьких та італійських музичних традицій, відображена у його творчій спадщині. Сучасне музикознавство демонструє інтерес до вивчення європейської барокової музики та національних музичних традицій, особливо в контексті історично поінформованого виконавства та переосмислення інструментальної культури XVIII століття. Попри те, що Жан-Марі Леклер посідає визначне місце в історії французької музики як скрипаль-віртуоз, композитор і засновник французької скрипкової школи, його творча спадщина залишається недостатньо дослідженою в українському музикознавстві. Зростання популярності барокової музики в сучасній концертній практиці разом із розвитком історично поінформованого виконавства обумовлює інтерес до творчості композиторів, які заклали основи європейської інструментальної культури. У цьому контексті музика Ж.-М. Леклера становить особливу цінність як об’єкт дослідження, оскільки втілює синтез національних стильових традицій, характерний для французької музичної культури доби Просвітництва. Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше в українському музикознавстві скрипкову творчість Жана-Марі Леклера розглянуто як цілісний художній феномен французької музичної культури XVIII століття. Уточнено особливості розвитку французької інструментальної музики першої половини XVIII століття крізь призму взаємодії французької та італійської виконавських і композиторських традицій. Конкретизовано роль соціокультурних та біографічних чинників у формуванні творчої індивідуальності композитора. Визначено принципи формування індивідуального стилю Ж.-М. Леклера як результату синтезу французької та італійської музичних традицій. Особливу увагу приділено жанрово-стильовим особливостям скрипкових сонат і концертів композитора, зокрема взаємодії національних стильових елементів на рівні жанрової моделі, тематичної організації, формотворення, фактури та скрипкової техніки. У роботі також виявлено співіснування барокових, галантних і ранньокласичних тенденцій у творчості композитора та висвітлено їх значення для еволюції інструментальних жанрів XVIII століття. Wed, 01 Jul 2026 00:00:00 GMT http://e-archive.knmau.com.ua/handle/123456789/1179 2026-07-01T00:00:00Z http://e-archive.knmau.com.ua/handle/123456789/1178 Концерти Франсіса Пуленка: жанрово-стильові модифікації У Юйсюань Об’єктом дослідження є концерти Франсіса Пуленка в контексті французької музичної культури першої половини ХХ століття. Вперше розглянуто концертний доробок Франсіса Пуленка як цілісну творчу лабораторію жанрово-стильових модифікацій інструментального концерту; виявлено жанрово-стильову специфіку концертів Франсіса Пуленка: «Сільського концерту» для клавесина з оркестром (1928), хореографічного концерту для фортепіано і 18 інструментів «Ранкова серенада» (1929), Концерту для двох фортепіано з оркестром (1932), Концерту для органа, струнних і литавр (1938) та Фортепіанного концерту з оркестром (1949); на основі порівняльного аналізу запропоновано багатопараметричну типологію концертних творів, що охоплює жанрово-стильові, інструментально-драматургічні та композиційні виміри; введено поняття «альтернативні моделі фортепіанного концерту» для осмислення концертів для клавесина та органа, а також хореографічного концерту як моделей розширення жанрових меж. У роботі дістали подальшого розвитку принципи дослідження французького неокласицизму першої половини ХХ століття та концепція інструментального концерту ХХ століття як відкритої жанрової системи. Встановлено, що концертний доробок Франсіса Пуленка являє собою цілісну і внутрішньо закономірну систему – творчу лабораторію жанрово-стильових модифікацій, де кожен твір займає необхідне місце. П’ять концертів, об’єднаних питомо клавішною природою солюючого інструмента, утворюють єдину «клавішну родину», в межах якої клавесин і орган постають як своєрідні історико-темброві альтерації фортепіано, що актуалізують генетичну пам’ять жанру концерту. Доведено, що «алюзійність» як провідна риса пуленківської техніки є не еклектикою, а закономірним методом діалогу культур: Моцарт, Бах, Рамо, Куперен, Букстегуде постають не як об’єкти наслідування, а як живі культурні співрозмовники. П’ять різних підходів до переосмислення традиції утворюють диференційовану шкалу форм спадкоємності за концепцією О. Зінькевич: «Сільський концерт» реалізує деклароване наслідування, Концерт для двох фортепіано – множинну дифузію, «Ранкова серенада» – повний жанровий синтез, Органний концерт – глибоке творче освоєння, Фортепіанний концерт 1949 року – свідому деформацію жанрового канону через підпорядкування його логіці ліричного типу мислення. Концерти Пуленка залишаються важливою складовою світового концертного репертуару і становлять актуальний об’єкт подальших виконавських та наукових досліджень. Wed, 01 Jul 2026 00:00:00 GMT http://e-archive.knmau.com.ua/handle/123456789/1178 2026-07-01T00:00:00Z