http://e-archive.knmau.com.ua/handle/123456789/134 2026-10-02T18:43:12Z 2026-10-02T18:43:12Z Лян Ліцзюань http://e-archive.knmau.com.ua/handle/123456789/1196 2026-09-12T00:02:29Z 2026-09-09T00:00:00Z

Італійська оперна музика в концертній практиці китайських вокалістів: інтерпретаційні аспекти Лян Ліцзюань У дисертації досліджено італійську оперну музику ХІХ — початку ХХ століть у концертній практиці китайських виконавців. Центральним для роботи є інтерпретаційний ракурс, пов’язаний зі зміною виконавської ситуації. У такий спосіб оперний фрагмент (арія або сцена) виходить за межі театральної вистави та набуває самостійного концертного (камерного, студійного або медіатизованого) функціонування з перерозподілом музичнодраматургічних акцентів. Внаслідок такого перенесення арія/сцена звільняється від сценічності опери, зберігаючи лише пунктирний зв’язок із первинною драматургією, а її смислова енергія концентрується в якості голосу, його тембрі, диханні, артикуляції, фразуванні співака, мікродинаміці, у способі розгортання кульмінації, в акустичному балансі між солістом і супроводом тощо. Інтерпретація італійської оперної арії або сцени китайськими виконавцями виявляється складним кроскультурним процесом, у якому взаємодіють різні системи музичного мислення, вокальної технічності, драматургічної організації та естетичних уявлень про голос, а китайська виконавська практика усвідомлюється однією з форм сучасної культурної актуалізації європейського канону. Італійська вокальна школа та техніка bel canto утвердились як загальнопрофесійний стандарт академічного співу внаслідок поєднання кількох взаємоповʼязаних чинників (інституціоналізація вокальної підготовки; естетика кастратного мистецтва з культом технічно досконалого й темброво виняткового голосу; лінгвоакустичні властивості італійської мови з перевагою відкритих складів, превалентність голосних, мʼякими приголосними). Протягом поетапної еволюції від ранньоромантичної «номерної» структури (опери Дж. Россіні, В. Белліні та Г. Доніцетті) через драматичний реалізм Дж. Верді до веристської психологічності опер Дж. Пуччіні, Фр. Чілеа та Дж. Умберто принципи вокалізкації bel canto зберігли статус незмінної технічної матриці навіть попри кардинальні трансформації художніх орієнтирів. Саме це визначає й особливе місце італійського oперного репертуару в китайському музичному середовищі, де виконання арій з опер італійських композиторів функціонує одночасно і як художній акт, і як свідоцтво міжнародної виконавської легітимності. Засвоєння стандартів bel canto китайськими вокалістами є принципово складнішим, ніж механічне перейняття технічних прийомів. Певними перепонами у засвоєнні bel canto стають такі параметри, як тональна природа китайської мови, пентатонічне інтонаційне мислення, специфіка гортанної позиції та «пунктирна» риторична драматургія традиційного китайського співу. Одним із ключових теоретичних результатів дисертації є розробка концепції редукції як центральної аналітичної категорії для дослідження принципів існування оперного матеріалу в кроскультурному просторі. Редукція розуміється тут як поетапне зняття театральних шарів оперного твору, у результаті якого змінюється онтологічний статус образу та трансформується природа художньої комунікації. Типологізація існуючих форм репрезентації оперного твору відображає поступову редукцію сценічного контексту — від цілісної оперної вистави до фрагментарного цифрового контенту. У цьому контексті виділено інтегральну сценічну репрезентацію, що зберігає оперу як синтетичне ціле; просторову реконтекстуалізацію, пов’язану з перенесенням опери у відкриті або нетрадиційні простори, що послаблює театральну умовність, але водночас демократизує жанр і розширює його аудиторну доступність; сценографічну редукцію — формат концертного виконання, що передбачає збереження музично-драматичної цілісності твору або його великих фрагментів за умов вилучення декорацій, костюмів і повноцінної мізансцени, внаслідок чого смисловий акцент переноситься з театральної дії на вокально-виконавську репрезентацію; композиційну фрагментацію, що виявляється у виконанні окремих арій або сцен, які втрачають безпосередню сюжетну прив’язку й набувають самостійного концертного статусу як автономні вокальні артефакти; фактурну редукцію та камернізацію, пов’язану із заміною оркестрової тканини фортепіанним супроводом, що інтимізує оперний матеріал, оголює вокальну лінію та концентрує увагу на тембрових, артикуляційних і фразувальних нюансах; компілятивну форму, репрезентована альбомом, концертною програмою або плейлистом, де оперні фрагменти об’єднуються не первинною драматургією композитора, а виконавською концепцією, формуючи індивідуальний метасюжет співака та цифрову атомізацію, що становить найрадикальніший рівень редукції, за якого опера існує у вигляді коротких аудіовізуальних фрагментів, адаптованих до кліпового мислення, швидкої рецепції та медіатизованих форм культурного споживання.

2026-09-09T00:00:00Z Желізко, Андрій http://e-archive.knmau.com.ua/handle/123456789/1182 2026-07-04T00:00:25Z 2026-07-01T00:00:00Z

Перекладення для баяна творів епохи Бароко: виконавський аспект Желізко, Андрій Виявлено та науково обґрунтовано виконавсько-методичні принципи перекладення творів епохи бароко для готово-виборного баяна з урахуванням акустично-конструктивних можливостей сучасного інструмента. У дисертації вперше: здійснено комплексне науково-методичне дослідження перекладення барокових творів для готово-виборного баяна як самостійної виконавсько-стилістичної проблематики; систематизовано принципи фактурної трансформації, тембрового моделювання та динамічного планування барокового матеріалу в умовах баянного виконавства; обґрунтовано виконавську концепцію синтезу методу HIP і творчої адаптації як оптимальної стратегії баянної інтерпретації барокових творів. Набули подальшого розвитку: теоретичні положення щодо природи музичного перекладення та його специфіки стосовно барокового репертуару; методичні підходи до аналізу барокової виконавської практики в контексті сучасного інструментального виконавства. У представленій роботі запропоновано розмежування понять «перекладення» і «транскрипція» як окремих різновидів творчої діяльності. Критерієм виступає ступінь віддаленості від авторського оригіналу. «Перекладення» має на увазі збереження композиційної організації та внутрішньої логіки першоджерела, тоді як «транскрипція» допускає більш вільне опрацювання нотного тексту з можливою зміною логіки музичного матеріалу, інтерпретації форми, фактурної організації і тембрових співвідношень. Актуальність теми дослідження зумовлена тим, що твори епохи бароко складають вагому частину баянного репертуару, а сам інструмент ніколи не належав до барокового інструментарію. Концептуальним стрижнем дисертації є окреслення основних груп оригінальних барокових творів як матеріал для перекладення для готово-виборного баяна. До першої групи увійшли клавірні композиції, представлені Сонатою E-dur K. 162 Д. Скарлатті. Другу групу становлять клавірні поліфонічні п’єси, зокрема прелюдії і фуги Й. С. Баха з циклу «Добре темперований клавір» (Прелюдія і фуга Cis-dur з першого тому). Третю групу представляє органна музика, яку досліджено на основі твору Чакона f-moll P. 43 Й. Пахельбеля. До четвертої групи віднесено оркестрові твори, що їх 5 розглянуто на матеріалі концерту «La primavera» («Весна») з циклу «Le quattro stagioni» («Пори року») ор. 8 А. Вівальді. У процесі перекладення обраних творів виявлено низку чинників, важливих для визначення специфіки звучання музичного тексту в новій інструментальній категорії. Залежно від ступеня відтворення оригіналу виокремлено стабільні та мобільні засоби виразності музичного твору. До стабільних належать лад, гармонія, мелодія, поліфонія, метроритм та архітектоніка музичного твору. Саме вони формують його художній задум та емоційно-образний зміст, залишаючись при цьому незмінними. До мобільних віднесено тембр, артикуляцію, динаміку, агогіку, темп і штрихи. Усі вони підлягають інструментальній адаптації відповідно до виконавських можливостей баяна. У дисертаційному дослідженні висвітлено також концепцію синтезу HIP (Historically Informed Performance) та творчої адаптації як оптимальної стратегії інтерпретації барокових творів на готово-виборному баяні. Уточнено теоретичні положення щодо розмежування стабільних і мобільних елементів музичного тексту засобами баяна; простежено еволюцію баянного перекладення від буквальних адаптацій 30–40-х років ХХ ст. до сучасних аналітико-художніх реконструкцій; введено до наукового обігу частину барокового баянного репертуару завдяки системному виконавському аналізу перекладень творів Д. Скарлатті, Й. С. Баха, Й. Пахельбеля та А. Вівальді. Розроблено методично-виконавські рекомендації щодо роботи з міховою артикуляцією, аплікатурою, штриховою палітрою та темброво-регістровими співвідношеннями барокового репертуару.

2026-07-01T00:00:00Z Варшавська, Аліна http://e-archive.knmau.com.ua/handle/123456789/1181 2026-07-03T00:01:48Z 2026-06-01T00:00:00Z

Життєтворчість Антіна Рудницького у культурному просторі української діаспори США Варшавська, Аліна Актуальність теми обумовлена потребою цілісного осмислення української музичної культури поза межами материкової України, зокрема в культурному просторі української діаспори США, де впродовж ХХ століття сформувалася розгалужена система збереження, розвитку та міжнародної репрезентації національної мистецької традиції. Українська діаспора у США постає не лише як наслідок історичних міграційних процесів, а як складний соціокультурний феномен, у межах якого через громадські організації, церкву, пресу, освітні й мистецькі осередки, концертну практику, хоровий рух, видавничу та просвітницьку діяльність підтримувалася тяглість української національної ідентичності. У цьому середовищі музична культура виконувала не лише естетичну, а й культурно-меморіальну, духовно-консолідаційну, а також національно-репрезентативну функції. У центрі дисертаційного дослідження перебуває постать Антіна Рудницького — композитора, диригента, піаніста, педагога, музикознавця, музичного критика, організатора українсько-американського музичного життя. Його життєвий і творчий шлях демонструє низку ключових вимірів української культури ХХ століття: галицьке інтелектуальне середовище, європейський професійний вишкіл, досвід українського музичного модернізму міжвоєнної доби, діяльність у Харкові, Києві та Львові, вимушену еміграцію до США, 3 активну працю в українській діаспорі, послідовну орієнтацію на національну тематику та прагнення репрезентувати українську музику як повноцінну складову європейського та світового мистецького процесу. Актуальність дослідження зумовлена тим, що творча спадщина А. Рудницького тривалий час залишалася недостатньо інтегрованою у вітчизняний музикознавчий дискурс. Окремі аспекти його діяльності висвітлювалися в українській та діаспорній науковій думці, однак комплексне осмислення життєтворчості митця як багатовимірної системи, у якій взаємодіють біографічні злами, художня творчість, професійні ролі, інституційна діяльність, музикознавча праця, еміграційний досвід і національно-культурна місія, досі не набуло завершеного наукового оформлення. Особливої уваги потребує американський період життєтворчості А. Рудницького, який є визначальним для осмислення зрілого доробку митця — передусім його камерно-вокальних, музично-сценічних і вокально-симфонічних творів, а також історико-критичної праці «Українська музика». Дисертаційне дослідження спрямоване на формування цілісного наукового уявлення про життєтворчість Антіна Рудницького як багатовимірний феномен української музичної культури діаспори США. У роботі життєтворчість розглядається не лише як сукупність біографічних фактів і творчих результатів, а як спосіб культурного буття митця, у якому поєднано композиторську, диригентську, виконавську, педагогічну, музикознавчу, критико-публіцистичну та організаційно-громадську діяльність. Такий підхід дає змогу інтерпретувати А. Рудницького не лише як композитора, а як активного учасника формування українського музично-культурного руху в діаспорі США. Метою дослідження є здійснення комплексного мистецтвознавчого аналізу життєтворчості Антіна Рудницького у культурному просторі української діаспори США з реконструкцією її біографічних, архівно-джерельних, інституційних, музично-вербальних, жанрово-стильових і національно-репрезентативних вимірів. Об’єктом дослідження є українська музична культура діаспори США ХХ століття. У підсумку доведено, що життєтворчість Антіна Рудницького має вагоме значення для української музичної культури ХХ століття, оскільки репрезентує один із важливих, але тривалий час недостатньо інтегрованих у вітчизняний музикознавчий дискурс векторів її розвитку. Постать митця засвідчує, що українська музична культура діаспори США була не маргінальним чи другорядним явищем, а самостійним простором збереження, розвитку та міжнародної репрезентації національної мистецької традиції. Еміграція не зруйнувала зв’язку А. Рудницького з Україною, а надала цьому зв’язку нових форм — музично-інтонаційних, інституційних, історіографічних і громадсько-культурних. Через композиторську творчість, диригентську та педагогічну діяльність, працю з українськими хоровими та оперними колективами, музикознавчі тексти, архівні матеріали й особову документалістику Антін Рудницький постає як репрезентант ширшого процесу збереження, трансформації та актуалізації української музичної культури в діаспорному просторі.

2026-06-01T00:00:00Z Тан Маосень http://e-archive.knmau.com.ua/handle/123456789/1179 2026-07-03T00:01:52Z 2026-07-01T00:00:00Z

Скрипкова творчість Жана-Марі Леклера: жанрово-стильові виміри Тан Маосень Дисертацію присвячено вивченню скрипкової творчості Жана-Марі Леклера (1697–1764) у контексті розвитку французької інструментальної музики першої половини XVIII століття. У центрі уваги знаходяться стильові, жанрові та композиційні особливості скрипкових сонат і концертів композитора, а також взаємодія французьких та італійських музичних традицій, відображена у його творчій спадщині. Сучасне музикознавство демонструє інтерес до вивчення європейської барокової музики та національних музичних традицій, особливо в контексті історично поінформованого виконавства та переосмислення інструментальної культури XVIII століття. Попри те, що Жан-Марі Леклер посідає визначне місце в історії французької музики як скрипаль-віртуоз, композитор і засновник французької скрипкової школи, його творча спадщина залишається недостатньо дослідженою в українському музикознавстві. Зростання популярності барокової музики в сучасній концертній практиці разом із розвитком історично поінформованого виконавства обумовлює інтерес до творчості композиторів, які заклали основи європейської інструментальної культури. У цьому контексті музика Ж.-М. Леклера становить особливу цінність як об’єкт дослідження, оскільки втілює синтез національних стильових традицій, характерний для французької музичної культури доби Просвітництва. Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше в українському музикознавстві скрипкову творчість Жана-Марі Леклера розглянуто як цілісний художній феномен французької музичної культури XVIII століття. Уточнено особливості розвитку французької інструментальної музики першої половини XVIII століття крізь призму взаємодії французької та італійської виконавських і композиторських традицій. Конкретизовано роль соціокультурних та біографічних чинників у формуванні творчої індивідуальності композитора. Визначено принципи формування індивідуального стилю Ж.-М. Леклера як результату синтезу французької та італійської музичних традицій. Особливу увагу приділено жанрово-стильовим особливостям скрипкових сонат і концертів композитора, зокрема взаємодії національних стильових елементів на рівні жанрової моделі, тематичної організації, формотворення, фактури та скрипкової техніки. У роботі також виявлено співіснування барокових, галантних і ранньокласичних тенденцій у творчості композитора та висвітлено їх значення для еволюції інструментальних жанрів XVIII століття.

2026-07-01T00:00:00Z